Страница 114 из 199
Її очі зафіксувалися на його, шукаючи щось — може, правду, може, якийсь знак, що вона може знизити свою оборону. Але потім вона випрямила плечі, і її суворий вираз обличчя повернувся на місце.
— Скажи мені одне, перш ніж ми укладемо перемир'я, Дрейвіне.
Він звернув увагу, що вона не назвала його прізвища, як зазвичай робила, коли глузувала з нього або намагалася його роздратувати.
— Я мушу знати, як ти насправді ставишся до свого батька.
Він гірко засміявся.
— Гадаю, ти вже знаєш відповідь.
Езміра зробила кілька кроків до нього, поки її голова не опинилася за кілька сантиметрів від його підборіддя.
— Ага, але це має бути сказано вголос.
Дрейвін прочистив горло, дивлячись в її гострі, крижані очі, а в голові паморочилося. Він ніколи раніше не говорив про це абсолютно чесно — навіть Атласу, хоча знав, що його брат і його команда про все знають. Але з нею, з якоїсь причини, висловити ці слова було чи не найлегшим рішенням, яке він коли-небудь приймав. Мабуть, тому, що він усім своїм єством відчував, що вона думає так само.
— Король Роу — тиран, і незважаючи на те, що він мій батько, Лефайріну і всьому Раймеллу було б краще без нього на троні, — зізнався він. Хоча це вважалося зрадою, у цих словах було щось звільняюче, ніби вони відчинили золоту клітку його княжого титулу.
— Ворог мого ворога — мій друг, — прошепотіла вона, і його очі спалахнули.
Вони ще мить стояли так, вдивляючись одне в одного, жоден не бажав повністю піддатися незручному перемир’ю. Але щось у повітрі вже змінилося.
Нарешті вона повернулася до дверей, її волосся розвівалося за спиною.
— Наступного разу зачиняй двері, — пожартувала вона, озирнувшись через плече.
Дрейвін засунув руки в кишені, дивлячись, як вона йде.
— Пробач, що вважав замки непотрібними, враховуючи, що при дверях стояли вартові, коли я ліг спати.
Езміра відчинила двері й обернулася до нього, і тьмяне світло з коридору осяяло її, надаючи їй легкого сяйва.
— Пробач їм їхню нездатність виконувати свої обов'язки, Дрейвіне Роу... Вони потрапили під дію пісні. — Вона підморгнула. — На добраніч.
Погляд Дрейвіна впав на підлогу — на два тіла вартових, які тепер лежали без свідомості біля її ніг.
Коли двері тихо зачинилися за нею, він залишився стояти посеред кімнати, серце все ще билося у грудях. Та він не втримав усмішки, що сіпнула куточок його вуст.
— На добраніч, Дике Полум’я, — прошепотів він.