Страница 113 из 199
— Що ти тут, в біса, робиш? — пробурмотів він тихо, але гаряче.
Дрейвін намагався приховати своє захоплення її здатністю зливатися з оточенням, грізно дивлячись на неї. Він ніколи раніше не бачив і не чув нічого подібного.
Але вона просто стояла з злісною посмішкою.
Очі Езміри блищали в тьмяному світлі.
— Просто хотіла переконатися, що ти не готуєш зраду, поки я беззахисна уві сні. — Вона поклала руки на стегна.
Він стиснув щелепи.
— Смішно. З огляду на те, що це ти прокралася в
мої
покої, поки я намагався спати. — Він зробив ще крок до неї.
— Беззахисна
— це теж смішно. Не могла б ти хоч одну ніч не лізти в мої справи?
Вона звузила очі, її постава була невимушеною, але напруженою.
— Не лізти в твої справи? Ти
—
моя справа. Подобається нам це чи ні, але ми разом застрягли в цій халепі. — Вона зупинилася, нахиливши голову, її голос був сповнений сарказму. — Або ти забув про це серед усіх тих брехень, які ти сьогодні наговорив?
Дрейвін грізно поглянув на неї, відчуваючи, як у грудях спалахнув гнів.
— О, я нічого не забув. Мені просто цікаво, чому ти тихо нишпориш у моїй кімнаті посеред ночі. — Він вказав на двері. — Або ти маєш звичку підкрадатися до людей, які повинні бути твоїми союзниками?
Вона всміхнулася, коли він відповів їй тим самим, але в її посмішці не було гумору.
— Думаєш, я тобі довіряю тільки тому, що ми уклали негласне перемир’я перед її двором? Ти багато хто, Дрейвіне Роу, але надійним тебе точно не назвеш.
Він презирливо скривився.
— Мене
? Ти думаєш, я тут проблема? Це ти зберігаєш таємниці з моменту нашої зустрічі. Я довіряю тобі не більше, ніж твоєму, начебто, проклятому батькові, Езміро Блеквуд.
Очі Езміри спалахнули гнівом, вона зробила крок уперед, і її голос небезпечно знизився.
— Можливо, я тут, щоб ми могли придумати якийсь
реальний
план, але ти знову доводиш свою марність.
— Марність, — повторив він із різким сміхом.
— Тобі не обов’язково мені довіряти, і, чесно кажучи, мені байдуже, чи робитимеш ти це.
— Ти брешеш з моменту нашої зустрічі, Езміро, — різко випалив він, підвищуючи голос. — Ти хочеш працювати разом? Зрозуміло, що ти так наполегливо борешся за моє виживання, щоб повернути свого батька. Тепер усе стало ясно — чому ти так відчайдушно прагнула повернути свого капітана, коли сама була підвищена до цього звання і не менш шанована своєю командою.
Вона знову схрестила руки, не відводячи погляду.
— Тобі не було діла до того, ким був для мене Сайріс.
— Мій батько знає? — запитав він.
— Знає що? — виплюнула вона.
— Що Сайріс — твій батько. Або прийомний батько, як ти його вважаєш.
— Ага. — Вона опустила погляд на підлогу, стиснувши щелепи. — Але крім екіпажу «Нічного Привида» ніхто більше про це не знає.
— То Джак знає? — Слова вирвалися, перш ніж він встиг їх зупинити, і він прокляв себе за це. Він відмовлявся визнати, наскільки його турбують її стосунки з першим помічником.
Вона підняла чорні брови.
— Ревнощі тобі не личать, принце.
Він тихо засміявся.
— Ревнощі? Ні, навряд чи, — процідив він крізь зуби. — Я намагаюся розібратися в динаміці твоєї команди з того моменту, як прокинувся на твоєму кораблі.
Езміра знизала плечима, проходячи повз нього і прямуючи до його ліжка, озираючись через плече з тією дратівливо спокусливою посмішкою.
— Чого ти хочеш, Дрейвіне Роу?
Дрейвін відкрив рота, щоб відповісти, але слова застрягли в горлі. Він дивився їй услід.
Тебе
, — хотів він сказати. Його пульс пришвидшився від шоку, що вона була першою, про кого він подумав. Слово було на кінчику язика, але він проковтнув його, перш ніж воно вислизнуло з вуст.
Чому вона завжди так робить?
Кожного разу, коли вона йшла ось так — повільно, з такою клятою впевненістю, — це ставало його прокляттям. Хитання її стегон було майже гіпнотичним, наче вона мала прямий доступ до його пульсу — і знала про це. Боги свідки, вона мусила це знати.
Те, як її чорне волосся спадало на голі плечі, виглядаючи так невимушено і смертельно. І та сукня... облягала її форми, наче була зліплена з її шкіри. Він ледь міг дихати, стежачи за вигином її талії, довгими лініями засмаглих ніг, що визирали з розрізів.
Кожен сантиметр її тіла був створений, щоб зруйнувати його самоконтроль.
Він не повинен був її бажати, не повинен був навіть думати про неї так. Але вона йшла до його ліжка, ніби це була гра — гра, у якій вона, бляха, вигравала.
Його руки стиснулися вздовж тіла.
Вона стане моєю загибеллю
.
— Я хочу вижити в цьому хаосі, у якому ми опинилися. Про решту подумаємо пізніше, — нарешті відповів він.
Езміра дивилася на нього, ніби намагаючись розшифрувати його слова.
— Ага.
Дрейвін зітхнув з розчаруванням і провів рукою по волоссю.
— Ми маємо почати все спочатку, чесно. Якщо ми хочемо знайти вихід звідси і допомогти одне одному, між нами не може бути більше брехні та таємниць, Езміро.
Її очі пом'якшали, але лише на мить, після чого знову стали твердими.
— Тоді, може, перестань дивитися на мене, як на ворога.
Ворога
. Він ледь стримав сміх — він
точно
не дивився на ворогів
так
.
— Тоді, мабуть, перестань поводитися як ворог, — кинув він їй виклик. — З того моменту, як ми тут опинилися, я кожну секунду намагався з’ясувати, чи не зрадиш ти мене, щойно це буде тобі вигідно.
Вона стиснула щелепи.
— Пробач мені мою дурість, але я думала, що твоє звільнення з темниць уже довело, що я не збираюся залишати тебе помирати.
Дрейвін довго дивився на неї, напруга між ними тріщала, наче іскри від розжареного вугілля. Він бачив бурю емоцій в її очах — розчарування, страх, щось глибше, що вона не була готова показати. Він не довіряв їй, не повністю, але розумів, що за останню добу вона дізналася ще більше шокуючих фактів, ніж він.
— Ти віриш у все, що сказала Серіна? Про твої стосунки з нею і це місце? — запитав він.
Її вираз обличчя свідчив, що вона намагається знайти відповідь, і він замислився, чи не відчує вона необхідності збрехати.
— Ще не знаю, — врешті-решт сказала вона. — Сподіваюся, завтра дізнаюся більше.
Дрейвін зітхнув.
— Послухай, ми обоє вплуталися в це глибше, ніж хотіли. Але якщо ми хочемо вижити, ми маємо перестати ставитися одне до одного як вороги і почати справді працювати разом. Як справжні союзники.