Привид під припливами

Глава 56

РОЗДІЛ 45

ДРЕЙВІН

Дрейвін лежав у ліжку, дивлячись на різьблену стелю, а крізь штори вікон пробивалося тьмяне світло міських ліхтарів. Замок здавався надто тихим, надто спокійним. Під поверхнею води все здавалося приглушеним, ніби світ поглинула тиша глибин.

Але його думки були гучними, навіть хаотичними.

Брехня. Все, що вони дали раді, було брехнею, ретельно сплетеною, щоб приховати справжню причину їхнього перебування тут. Та правда тепер гризла його зсередини — Езміра весь цей час

брехала

йому

.

Сайріс Блеквуд був не просто її капітаном. Він був її

батьком

.

Не дивно, що вона так вперто прагнула врятувати його, готова ризикувати власним життям і не відступати навіть на крок, коли хтось намагався її зупинити. А те прокляття, про яке вона згадувала? Дрейвінові паморочилося від усіх можливих значень цього слова.

Однак тепер, коли вони вплели ще більше брехні у свою павутину перед тими, хто їх тримав, він не міг позбутися відчуття, що вони йдуть по канату, небезпечно балансуючи на межі падіння, яке могло стати їхньою загибеллю.

Те, де вони були, здавалося неможливим — або ж мало би бути неможливим. Як це королівство взагалі вижило? І що це за купол, який його оточує?

Вони опинилися тут не випадково. Він був у цьому впевнений. Езміра згадувала про якийсь поклик, що привів їх сюди, і він бачив, як світилося її тіло.

Вона ледь не вбила його, коли вони вперше зустрілися, і, по правді, він не раз думав відплатити їй тим самим. Але тепер… тепер вони були змушені тримати хиткий союз, граючи у гру, правил якої не розуміли обоє. І нічого доброго їм не світило, якщо вони й далі брехатимуть не лише своїм тюремникам, а й одне одному.

Дрейвін перевернувся в ліжку, не знаходячи зручної пози.

Кожна клітина його тіла кричала, щоб він не довіряв їй. Зрештою, вона була піраткою — хитрою, безжальною і непередбачуваною. І вона була найгіршою з них, бо жила лише за власними правилами. Думка покластися на неї, розраховувати, що вона знову не зрадить його, гризла його шлунок.

І все ж...

Дрейвін застогнав, протерши обличчя долонею. Він

хотів

їй довіряти. Якась частина його, похована глибоко під шарами недовіри, хотіла вірити, що вона не зрадить його, щойно отримає те, що хоче.

Езміра була запеклою, незалежною й зовсім не прагнула бути «зручною». І він поважав усе це, навіть якщо воно робило її небезпечною.

Але це було щось більше.

Він не міг ігнорувати те, як вона виглядала сьогодні ввечері. Коли вийшла зі своїх покоїв, одягнена в розлогі шати, в яких, він знав, їй було некомфортно, але які якимось чином робили її ще більш недосяжною. Вона не була створена для шовку та суконь, для атрибутів придворного життя. Він це знав. Та вона носила їх із тим самим викликом у поставі, з яким йшла крізь усе своє життя, — як запрошення до двобою тим, хто смів її недооцінити, граючи потрібну роль.

І вона була прекрасна. Красою дикою й первісною — не схожою на витончених, ніжних жінок при дворі, до яких він звик.

В Езмірі було щось запальне — небезпечна привабливість, яка змушувала його наблизитися, хоча він знав, що це обпече.

Дике полум’я

, подумав він.

Дрейвін прокляв себе подумки. Вона була занадто гострою, занадто небезпечною, і він не міг дозволити собі піддатися її чарівності. Езміра була лише джерелом неприємностей. Вона була піраткою, а до того ж ще й проклятою сиреною.

Але правда була в тому, що вона вже пробралася йому під шкіру, вчепившись кігтями й дряпаючи його тіло. Кожне її слово, кожен її гнівний погляд зачіпали його ще глибше. Вона кидала йому виклик, як ніхто інший, і він не знав, як з цим впоратися.

Від цього йому було неспокійно, тривожно — і водночас він хотів її усіма можливими способами.

А тепер, лежачи в темряві, тиша тиснула на нього, і він відчував, як все вислизає з-під контролю. Брехня, небезпека, жінка, якій він відчайдушно хотів довіряти, навіть не знаючи чому.

Може, тому, що вони обоє були в пастці, змушені покладатися одне на одного, аби вижити, — навіть якщо були двома найнебезпечнішими істотами, відомими надповерхневому світові. А може, тому, що під усім цим полум’ям і впертістю він бачив у ній проблиск чогось більшого — чогось, що змушувало його думати, ніби вони не такі вже й різні.

— Проклятий Айра, — пробурмотів він, перевертаючись на бік.

Щоразу, як він заплющував очі, перед ним поставала вона — у тій клятій залі, з палаючими очима, і зі стиснутими в жорстку лінію вустами. Це доводило його майже до божевілля.

Коли Дрейвін нарешті почав занурюватися в сон, із протилежного боку кімнати почулося тихе, ледь вловиме

клацання

. Його інстинкти миттєво прокинулися, полум'я побігло до кінчиків пальців, а адреналін забурчав у венах. Він підхопився в ліжку, широко розплющивши очі й пильно оглядаючись навколо.

Кімната стояла нерухомою, залита тьмяним світлом води за вікном, окрім крихітної кулі вогню над його долонею. Але щось було не так — він відчував, що тут він не один. Пульс пришвидшився, коли він скинув ковдру й безшумно зліз із ліжка.

Двері до його кімнати були зачинені, але він знав — звук не був плодом його уяви. Він ступав уперед, м’язи напружені, чуття загострені до межі.

Йому було байдуже, що Езміра застерігала його не використовувати вогонь у Мейрінісі. Це був єдиний засіб, який він мав, щоб захистити себе — і її — від тих, хто був тут.

Тоді він побачив це — ледь помітне мерехтіння в тіні біля вікна. Його важко було розгледіти, мов хвилю в повітрі. Він примружився, завмер, спостерігаючи, як це мерехтіння змінюється й набуває форми.

Там хтось був,

зливаючись

зі стіною, наче привид, його постать ледь помітна на тлі каменю.

Вогняна куля, яку він тримав над долонею, спалахнула, коли він зробив крок ближче і відсунув завісу. Його погляд впав на кремовий одяг, який майже зливався з кам'яною стіною, облягаючи витончене тіло, приховане під ним. Волосся на руках стало дибки від загрози, що причаїлася перед ним — сукня, що облягала примарну постать.

Дрейвін стиснув щелепи, коли його погляд пробіг по замаскованому ліфу, аж поки не зустрівся з вертикальними щілинами крижано-блакитних очей.

— Езміро, — різко видихнув він, відчуваючи, як у ньому спалахує гнів.

Сирена вийшла з-за стіни, дозволяючи своїй шкірі повернутися до звичного відтінку. Вона випустила різкий, майже злий сміх, і він загасив полум'я в руці.