Страница 109 из 199
Глава 55
РОЗДІЛ 44
ЕЗМІРА
Вийшовши зі своїх покоїв, Езміра поправила дивну тканину сукні. Сукня струмувала навколо неї, як вода. Морський шовк був легким і прохолодним на дотик, але відчувався дивно, стискаючи її так, як ніколи не стискали шкіряний жилет чи поношений плащ. Вона глибоко вдихнула, випрямивши плечі.
Якщо вона могла без вагань протистояти цілим флотам, то зможе впоратися і з вечерею з іноземною радою. Але коли її погляд впав на двері навпроти, вона побачила Дрейвіна, який дивився на неї, і її подих застряг, коли дике полум'я в його очах спалахнуло і збурилося.
Але роздратування швидко змінилося.
Дрейвін стояв там, широко розплющивши очі, ніби сам час зупинився. Чоловік, який був її полоненим — ні, тепер її союзником — дивився на неї так, ніби бачив вперше.
Її шкіра затремтіла під його поглядом. Езміра раптом усвідомила, як мерехтлива тканина облягає її форми, і як хвилясті пасма темного волосся торкаються її попереку.
На мить ніхто з них не промовив ані слова.
Вираз обличчя Дрейвіна потемнів, замінившись чимось, що вона не могла точно визначити — можливо, голодом. Це був саме той вираз, який вона уявляла на його обличчі в Якірній Пристані, коли вперше намагалася його спокусити.
Чоловіки
. Вона стримала бажання закотити очі.
— Ти гарно вбралася, — сказав він. Його самовдоволений вираз обличчя ледь не змусив її кігті зісковзнути з кінчиків пальців, хоча вона ігнорувала легке тремтіння серця від його слів.
Вона звузила очі й різко сказала:
— Не звикай.
Дрейвін лише посміхнувся ще ширше, ніби її роздратування ще більше його розвеселило.
— Навіть не мрію про це.
Настала напружена пауза, і вони стояли, дивлячись один на одного.
— Ходімо? — запитав він, іронічно вклонившись і вказавши на вартових, що чекали. Його тон був сповнений сарказму. Його очі кольору віскі блищали від задоволення, бачачи її незручність.
Зневажливо посміхнувшись, вона пройшла повз нього, ігноруючи дратівливу усмішку на його обличчі. Двоє вартових попереду провели їх довгою, оздобленою залою. Вона озирнулася, намагаючись оглянути оточення, але було важко зосередитися, коли Дрейвін йшов поруч — занадто близько.
— Я б сказав, що виглядає ніби тобі незручно, — прошепотів він, — але це було б надто м’яко сказано.
Езміра стиснула щелепи, відмовляючись давати йому задоволення у відповіді.
Звичайно,
їй було незручно. Кожен шматочок тканини, що вона носила, облягав її тіло. Вона відчувала себе оголеною, а невідомість усього, що відбувалося, задушувала її.
— Ти теж не дуже вписуєшся, — відрізала вона, не дивлячись на нього.
Він випромінював самовдоволення.
— О, я чудово вписуюся. Я звик до придворних зібрань, — відповів він гладко. — А ти, навпаки, виглядаєш так, ніби готова вистрибнути з вікна.
Вона кинула на нього косий погляд, звузивши очі.
— Не спокушай мене.
Він тихо засміявся, звук був тихий і надто веселий.
— Якщо ти так ненавидиш мене, навіщо тоді просила їх випустити мене з камери? Вочевидь, вони зацікавлені в
тобі
і воліли б бачити мою голову на палі. Я вражений, що ти не дала мені згнити.
— І дозволити твоєму батькові скривдити Сайріса? — відрізала вона. — Ні за що.
Дрейвін нахилився ближче, і його голос перейшов у тихий шепіт.
— Ти дуже кумедна, коли злишся, знаєш про це?
Езміра стиснула кулаки, всі м'язи її тіла напружилися від ледь стримуваного розчарування.
— Ти дуже дратуєш, коли дихаєш, знаєш про це?
Він лише тихо посміхнувся.
Вона видихнула.
— Ну, все одно з того моменту, як ми зайшли до тієї печери, нічого не йде за планом, — видихнула вона. — Я маю обов’язок перед своєю командою і капітаном.
— У мене для тебе новини, Езміро... — Його тон потемнів, і вся веселість зникла. — Король повісить Блеквуда, незалежно від того, чи повернуся я.
У горлі у неї стиснулося, і вона змусила себе подивитися на нього. Вона з подивом побачила, що його очі були м'якими, майже жалісливими.
— Твій батько не мій король. Що за людина, яка не може дотримати свого слова?
— Нарешті ми в чомусь згодні. — Слова Дрейвіна змусили їх обох замовкнути, і щось у грудях Езміри стиснулося, згадавши, що він, здається, ненавидить свого батька так само, як і вона.
Коли вони наблизилися до величних дверей, що вели до їдальні, вона сказала щось, що здивувало навіть її саму.
— Мені шкода.
Слова були ледь чутні, але вона знала, що він їх почув, судячи з легкого спалаху в його очах, ніби він був шокований, почувши ці слова від неї… чи взагалі від
будь-кого
щодо його батька.
Двері відчинилися, відкривши велику їдальню. Члени ради вже сиділи за довгим прикрашеним столом, а м'яке світло свічок відбивалося від столового посуду. Вона оглянула кімнату, і її роздратування на Дрейвіна повністю зникло. Тепер вона зосередилася на тому, щоб дізнатися якомога більше про своє минуле і зв'язок з Мейрінісом.
За лічені дні вона перетворилася з очільниці «Нічного Привида» на особу, що сиділа в самому центрі влади загубленого королівства.
І Езміра відчувала, що її ось-ось затягне в цю владу, хоче вона того чи ні.
Коли їх з Дрейвіном вели до кімнати, він нахилився до неї і прошепотів:
— Ми маємо вибратися звідси живими, а нас значно менше. Тож зроби мені ласку, Дике Полум’я... — Він замовк, і її серце забилося від цього прізвиська. — І постарайся нікого не вбивати сьогодні вночі.
Вона кинула на нього косий погляд, губи скривилися в посмішці.
— Не обіцяю.
— Ось це моя знайома сирена. Страх тобі не личить, люба. — Він підморгнув, і в її животі закипіло тепло.
— Ось вони! — голос Серіни прорізав повітря, вириваючи Езміру з трансу. — Езміра і Дрейвін, будь ласка, сідайте. — Її посмішка сяяла.
Серіна сиділа на чолі столу в золотій короні, прикрашеній мушлями, блискучими перлами та коштовностями, і вказала на два місця поруч із собою.
Члени ради сиділи на своїх місцях, одягнені в кремові мантії. Їхні обличчя були байдужими, вони мовчки дивилися на Езміру та Дрейвіна, ніби на невідомих істот у позолоченій клітці.
Неохоче Езміра сіла на стілець ліворуч від сестри, кинувши швидкий погляд на Дрейвіна, який сидів навпроти. Вона відвела від нього очі, відчувши вагу його погляду.
Нестерпну тишу порушив голос королеви.
— Ласкаво просимо. А тепер, коли наші гості прибули, нехай розпочнеться бенкет!