Привид під припливами

У шлунку закрутилося від страху, коли він усвідомив, що навіть Езміра боїться ситуації, в якій вони опинилися.

— Ага, — повторив він.

Перед ними відкрилися великі зали замку, випромінюючи елегантність, якої він ніколи не бачив у жодному королівстві нагорі. Дрейвін тихо йшов за Серіною та Езмірою, а вартові були позаду. М’яке сяйво біолюмінесцентних сфер, що повільно пливли вздовж стін, вирізьблених із коралів, освітлювало шлях.

Палац був ідеальним поєднанням природних морських утворень і складних конструкцій. Під ногами тягнувся гладенький камінь, відшліфований і пронизаний срібними та золотими жилами, що світилися, немов застиглі течії. Високі купольні стелі здіймалися над ними, прикрашені потьмянілими фресками морських хвиль.

Він мусив визнати, що, попри зростаючу підозру, це місце було чудовим.

Дрейвін крокував рівно, пильнуючи кожну дрібницю довкола, але краса замку була не єдиною, що бентежила його думки.

Дві жінки мовчки йшли перед ним. Хоча їхні риси були ідентичними, схожість, здавалося, на цьому закінчувалася. Рухи Серіни були граціозними й неквапливими, а Езміри — скутими й напруженими, такими ж напруженими, як і він сам.

Його погляд пробігав по їхніх тілах, фіолетові візерунки на руках були однакові. Тільки візерунки Езміри вже не світилися і не виглядали як опіки, а ніби були нанесені на її шкіру самим морем.

Езміра сповільнила кроки, щоб йти поруч із Дрейвіном, але не зустрічала його погляду, дивлячись на спину Серіни.

— Що ти знаєш? — прошепотів він.

Вона кинула на нього вбивчий погляд і притиснула палець до губ. Він змусив себе стримати посмішку, і вони продовжили йти мовчки, єдиним звуком було відлуння їхніх кроків.

Вони минули велетенську арку, що вела у розлогий внутрішній двір, де в темряві м’яко сяяли морські рослини. У центрі бив фонтан, його вода стікала на землю тонкими потоками, що вилися садом, наче жилки життя. Чарівні жінки доглядали рослини й шепотілися, коли вони проходили повз, та за вузькими щілинами їхніх зіниць він бачив — під шкірою ховалося щось інше, як і в Езміри.

На протилежному боці двору, знову опинившись у стінах замку, вони зупинилися перед двома великими протилежними дверима наприкінці коридору.

— Це будуть ваші покої, — сказала Серіна, повернувшись до них і вказавши на кожні двері. — Моє крило зовсім поруч. Було б прикро, якби ми загубили одне одного. — У її голосі бриніла тонка загроза, а губи вигнулися у котячу усмішку.

Двоє вартових вийшли і одночасно відчинили подвійні двері, а потім виструнчилися по боках. Дрейвін подивився між дверима, злегка звузивши очі. Йому не подобалася думка, що за ним стежитимуть.

Він не помітив, що Серіна спостерігає за ним, чекаючи на реакцію.

— Це запобіжний захід, ти ж розумієш, Дрейвіне. — Він ненавидів, як вона так невимушено вимовляла його ім’я. — Тут легко загубитись, бо замок нагадує лабіринт. З часом ти звикнеш.

Дрейвін глянув на Езміру: її погляд пом’якшав, але десь глибоко в ньому читалося відсторонення — наче вона й сама ще не звикла до цього місця.

Його погляд знову ковзнув до підводної королеви.

— Трохи дивно, що за такий короткий час знайшлося дві кімнати. — Він кинув їй фальшиву посмішку, стиснувши губи.

Серіна посміхнулася у відповідь, а потім тихо засміялася.

— Ну, це ж фортеця. У ній чимало крил і незайнятих кімнат. Якщо це тебе турбує, перепрошую за те, що тримаю свій дім у чистоті й належному стані. — Її погляд ковзнув ним знизу вгору. — Хіба що ти віддаєш перевагу темницям. Там ти виглядав не таким вже й напруженим.

Ніздрі Дрейвіна злегка розширилися, але він прочистив горло.

— Це було просто запитання. Вибачте, що я такий... обережний. — Він нахилив голову набік і відчув, як гострий погляд Езміри впився йому в щоку.

— Я пробачаю. — Серіна вказала на одну з дверей. — Езміро, це твоя кімната. Сподіваюся, вона тобі сподобається.

Дрейвін схрестив руки, хвилину вивчаючи обличчя Езміри, намагаючись розгадати її емоції, коли вона дивилася на свою кімнату. Її губи були стиснуті в тоненьку лінію, вона здавалася такою ж обережною, як завжди, але в її очах було щось, чого він не міг розпізнати. Можливо, туга.

Серіна знову заговорила, розрізаючи тиху напругу.

— Ви обидва приведіть себе до ладу, а через годину зустрінемося у великій залі на вечерю. З нетерпінням чекаю на розповіді про ваші великі пригоди.

Сказавши це, вона повернулася і пішла коридором. Більшість вартових пішли за нею, а двоє залишилися біля дверей.

Він ще хвилину стояв, дивлячись на Езміру, гадаючи, чи вона скаже ще щось. Вона завагалася біля дверей, легенько поклавши руку на ручку.

— Схоже, побачимося за годину, — тихо сказала вона. Її очі зустрілися з його, і серйозність у них здивувала Дрейвіна, ніби вона благала його продовжувати грати.

Не давши йому відповісти, вона зникла у своїх покоях. Дрейвін дивився їй услід, а її попередження з підземелля лунало в його голові.

Нарешті він увійшов до своїх нових покоїв і, зачинивши за собою двері, оглянув приміщення.

Його кімната була великою, розкішнішою, ніж він очікував для людини, яка не належала до королівської родини, хоча, мабуть, тепер його вважали королівським гостем.

Незважаючи на розкіш, кімната здавалася кліткою, особливо знаючи, що вартовий стояв за дверима. Краса замку не могла приховати того факту, що він все ще був в'язнем, за яким пильно стежили. Він підійшов до вікна, що виходило на сади, притиснув руку до прохолодного скла і подивився назовні.

Тиша великого приміщення тиснула на нього. Мейрініс і його мешканці могли бути прекрасними, але він надто добре знав, що не можна піддаватися на цю оману.

Адже краса може бути такою ж смертельною, як і будь-яка зброя.

І дике полум’я, яке знаходилось в кімнаті навпроти, було тому доказом.