Привид під припливами

Глава 53

РОЗДІЛ 42

ДРЕЙВІН

Холодна, вкрита брудом підлога тиснула на щоку Дрейвіна, а віддалені голоси пробудили його від непритомності. Тіло боліло, м'язи нили, а зап'ястя залишалися зв'язаними.

Його розум працював на повну, переходячи від люті до паніки. У місці, де колись вільно текла магія, відчувався постійний тупий біль. Тепер він і Езміра, двоє наймогутніших істот, яких він знав, були в пастці і безсилі.

Езміра.

Дрейвін озирнувся, помітивши, що її поруч немає. Було ясно, що він перебував у тюремній камері — приміщення було заповнене вологим, затхлим повітрям, а єдиним джерелом світла було дивне синьо-зелене сяйво, що просочувалося крізь ґрати на вікні. Він не мав можливості дізнатися, скільки часу минуло.

Подумай. Повинен бути якийсь вихід.

Вони б не взяли його живим, якби він їм не був потрібен.

Потім у коридорі знову пролунали голоси.

Спочатку вони були ледь чутні, наче відгомін у тиші, але з наближенням ставали дедалі гучнішими — і це були жіночі голоси.

Він повільно сів, спираючись спиною на стіну, і напружив слух. Його пульс пришвидшився, коли голоси стали чіткішими, і він зрозумів, що один із них він упізнає будь-де.

Езміра

. Тільки вона не звучала стурбованою чи навіть ув'язненою, як він. Востаннє, коли він бачив її, вона була зв'язана і утримувалася в полоні разом з ним. Вона... вільно ходить? І веде звичайну розмову?

Від цієї думки Дрейвін ледь не закотив очі, бо,

звичайно ж,

так і мало бути.

За дверима його камери забряжчали ключі, а потім пролунав впізнаваний скрип іржавих завіс. Адреналін хлинув у його вени, коли двері скрипнули й відчинилися, впускаючи в темну камеру блакитне світло коридору.

Він примружився від м'якого світла, а потім побачив їх — двох жінок, що стояли в дверях. Перша була вражаючою: у шатах, що хвилями колихалися, немов саме море, з золотим волоссям, що спадало м’якими пасмами. За нею стояла Езміра — непевна в поставі, але з диким, гострим поглядом.

Як вона вже знайшла союзника, щоб витягнути їх з цього пекла?

— Це він? — запитала золотоволоса, голос її був сповнений допитливості, хоча в ньому відчувалася обережність.

Езміра кивнула.

— Ага. Він той, хто супроводжував мене сюди, і, якщо моє слово тут щось важить, шкоди йому не буде завдано.

Дрейвін здивовано підняв брови.

Езміра підійшла ближче до нього, дивлячись йому в очі, ніби попереджаючи або благаючи.

— А коли з тебе знімуть кайдани, ти ж доведеш, що не становиш загрози, так? Бо ти… лише смертний. І не маєш жодної магії.

Це була найшаленішa брехня, яку він коли-небудь чув, і те, що вона зірвалась саме з уст Езміри, насторожило його ще більше. Якщо Дрейвін й був кимось, то це небезпекою. Езміра знала це, і вона була іншою стороною тієї ж монети.

Вона ніколи не дозволила б йому вільно ходити, якби їй не потрібна була його магія. Щось відбувалося, і невідомість цього майже задушувала.

Дрейвін гнівно поглянув на неї, стримуючи відповідь. Та якщо його звільнять лише з її подачі, у нього не залишалося вибору, окрім як підіграти.

Друга жінка вийшла вперед, увійшовши в м'яке світло, і Дрейвін широко розплющив очі, зрозумівши, що вона була надзвичайно схожа на Езміру.

Святі боги…

їх двоє.

Вона злегка звузила очі, вивчаючи його.

— Назви своє ім'я.

— Ти перша, — насмішкувато відповів він.

—

Дрейвін

е, — попередила Езміра, стиснувши зуби і зморщивши чоло.

— Дрейвін, — повторила золотоволоса жінка. — Цікаве ім'я.

— Ім’я, що нічого не означає, — збрехала Езміра. — Він родом із Лефайріну.

Що, в біса, тут відбувається?

Перша жінка нахилила голову, і на її губах з’явилася легка посмішка.

— Привіт, Дрейвіне, — сказала вона, наголошуючи на його імені, не знаючи, що воно має королівське походження, яке було приховане в Мейрінісі. — Мене звати Серіна Айресс. На знак подяки за те, що допоміг моїй сестрі дістатися до мене, ми надамо тобі власні покої у моєму домі.

— Що за… — вирвалося в нього, перш ніж він устиг стриматись. Він кинув погляд на Езміру, вени на її шиї напружилися під блідо-бірюзовим світлом. Але її погляд не дав відповіді.

З-за їхніх спин вибігли вартові, схопили Дрейвіна за руки, підняли його на ноги і розмотали болас. У мить, коли пута зірвалися з його шкіри, приплив сили майже звалив його з ніг, і він ледь стримався, щоб не впасти.

— Йди за нами, будь ласка. Якщо хочеш виглядати пристойно за вечерею, нам варто поспішати, — мовила Серіна й вийшла з камери, а поділ її сукні закрутився довкола щиколоток, а потім розвивався по коридору за нею.

Езміра кинулася до нього і допомогла йому втримати рівновагу, коли він зробив перший крок.

— Грай свою роль. Будь ласка. Я навіть не можу

повірити

, що мушу про це просити.

— Що, в ім'я всіх богів, відбувається, Езміро? Чому ти не в камері?

— Не можу пояснити зараз, але якщо підіграєш, можливо, ми дістанемо потрібну інформацію й якось виберемося на поверхню.

Він глумливо скривився.

— Думаєш, я повірю, що ти переконала наших нових тюремників відпустити мене і повернути мою силу просто так? Ти не була б тут, якби не потребувала мене для чогось. Тож, може, обійдемося без ігор?

Вона звузила очі, зіниці перетворилися на щілинки.

Він зачепив її за живе. Добре.

— Знай, Дрейвіне Роу, що я знову рятую твоє дурне життя, хоча мала б залишити тебе тут гнити. Однак ти

єдиний

, хто може звільнити мого батька... — вона замовкла, і він здивовано підняв брову. — Звільнити мого капітана з полону твого батька!

Він ніколи не буде нічим більше, ніж пішаком у її грі — у грі будь-кого. Дрейвін зціпив щелепи, усвідомивши це.

— Езміро, — пролунав голос вартового за дверима.

— Ми за вами! — відповіла вона, не відриваючи погляду від Дрейвіна.

Вона піднялася навшпиньки і прошепотіла йому на вухо:

— Я не довіряю їм. Зовсім. Ми дізнаємося їхню історію і знайдемо вихід. Не згадуй свого королівського імені і не використовуй магію, якщо можна. Ми знаємо, що вони якимось чином володіють велсінітом, тож наші сили марні, доки ми не придумаємо план.

Дрейвін стримав тремтіння, коли її гаряче дихання торкнулося його шкіри.

Вона відступила від нього на крок.

— Ага?

Його погляд пробіг по вигинах її тіла. Вона стояла нерухомо, а її очі здавалися благальними.