Привид під припливами

Глава 50

РОЗДІЛ 39

ЕЗМІРА

Все тіло Езміри заціпеніло.

Посеред величної зали здіймався масивний поміст, витесаний із сяючої перлини, наче постамент. На ньому сиділа жінка — рівна спина, постава королівська й спокійна, а корона на її голові мерехтіла у світлі.

Погляд жінки пронизував Езміру, забираючи у неї подих.

Серце її мало не зупинилося не лише від того, що незнайомка знала її ім’я.

Вона розтулила губи, дивлячись на жінку. Це було як дивитися в дзеркало, але не зовсім. Ті самі чіткі, різьблені знаки тягнулися її руками, ті самі виразні вилиці, повні вуста й мигдалеподібні очі прикрашали обличчя королеви. І все ж решта здавалася ніби перевернутою.

Шкіра Езміри була засмагла від багатьох років, проведених у морі, а жінка на помості була блідою, майже сяючою в тьмяному світлі. Волосся Езміри було темним, як безодня, а волосся жінки перед нею було золотистим і теплим, як сонячний схід.

Навіть очі, попри однакову форму, були іншими: у Езміри — крижані, пронизливі блакитні, а в незнайомки — палаючі, бурштинові.

Езміра відчувала, ніби дивиться на власне віддзеркалення, занурене у сонячне світло.

Між ними промайнула мить тиші, насичена вагою чогось, чого вона не могла визначити. Можливо, це було впізнання, хоча вона знала, що ніколи раніше не бачила цю жінку за своє довге життя.

Коли жінка на помості всміхнулася, Езміру збила з пантелику несподівана доброта, що виходила від неї, — разючий контраст до холодної насмішки, якої вона очікувала.

Раптом жінка звузила очі, дивлячись на її руки — вона звикла до цього через руни на шкірі, але швидко зрозуміла, що це не те, що привернуло її увагу.

— Відпустіть її, — слова пролунали як наказ, що рознісся тронною залою, і руки воїнів одразу залишили її в спокої.

Всі місцеві вартові одночасно зробили крок назад — звуки їхніх кроків і пересування зброї відлунювали від руху.

У голові Езміри вирували мільйони думок, але вона не могла вимовити ні слова.

Жінка, яку вона могла вважати їхньою королевою, встала зі свого місця і спустилася зі сходів, наче пливучи.

Езміра з подивом спостерігала за її рухами. Сукня, яку вона носила, була відвертою, але вражаючою — такого фасону Езміра ніколи не бачила в жодному іншому королівстві. Тканина кремового кольору з перламутровим блиском спадала на плечі, перетинаючи груди хрестом і відкриваючи частину шкіри, а потім облягала природні вигини тіла і спадала до підлоги. З кожним кроком високі розрізи сукні відкривали стрункі стегна.

Королева підійшла до Езміри і повільно оглянула її. Потім їхні погляди зустрілися.

— Чому я не відчуваю твоєї сили? — майже пошепки промовила жінка, здаючись збентеженою.

Брови Езміри зійшлися, і вона підняла зап’ястя, щоб показати рану від велсініту. Це не було схоже на жодне інше поранення, яке вона отримувала чи бачила. Її тіло навіть не почало гоїти його. Чорні, схожі на павучі, прожилки розповзалися шкірою, повільно просуваючись угору передпліччя.

Її очі спалахнули від цього видовища, не розуміючи, що саме це було причиною такого болю.

— Що, в ім'я всіх богів? — прошепотіла вона, підносячи руку ближче до обличчя, щоб роздивитися, та королева м’яко взяла її зап’ястя й обережно повернула, розглядаючи рану.

— Азаріане, — звернулася вона до того, кого Езміра вважала їхнім ватажком. — Чому вона носить цей знак?

Езміра відчувала гнів, що ховався під фальшивим тоном доброти. Вона впізнала цю лють, знала її, наче власну, бо вона була дзеркальним відображенням її власної.

— Щоб упевнитися, що це вона, — відповів він.

Що за фігня?

Королева відпустила руку Езміри і нахилила голову набік, дивлячись на свого солдата.

— А якщо б це вбило її?

Азеріан знизав плечима.

— Тоді вона не була б тією, кого ми шукали.

Езміра скривила губи, оголивши ікла.

— Це могло

вбити

мене?!

— Не

тебе

. Але когось іншого — можливо.

Езміра грюкнула ногою в його бік, виставивши перед собою зап'ястя.

— Ти зараз же відпустиш мене і мого… — вона зам’ялася, підбираючи слово, —

супутника

. Інакше я обдеру тебе до кісток своїми зубами.

Вона поглянула на королеву, на обличчі якої грала ледь помітна посмішка. Золотоволоса підняла руку й вказала на рану, не відводячи погляду. Очі Езміри розширилися, коли вона побачила, як чорні прожилки відступили назад до місця поранення. А тоді з нього піднялася в повітря бридка, чорна субстанція — так само, як тоді, коли вона витягла морську воду з легенів Дрейвіна.

Вона розтулила губи, задихаючись, очі широко розширилися від невіри, а сила знову закипіла в її грудях. І тоді її шкіра почала загоюватися.

— Езміро, вибач, що так пізно представилася, але мене звати Серіна. Ти мене не пам'ятаєш, правда? — Голос королеви був м'яким, майже ніжним.

Езміра здивовано зморщила брови, обертаючи руку і оглядаючи її.

— Я не знаю вас, — прошепотіла вона, піднімаючи погляд на жінку.

Її зустріла щира усмішка.

— Але ти знаєш, сестро.

Це слово вдарило Езміру, як хвиля, вибивши з легенів повітря. Вона зробила нерішучий крок назад, не вірячи своїм очам.

— Сестро? — повторила вона. — Це неможливо. У мене немає... У мене немає сестри. У мене нікого немає.

Серіна продовжувала посміхатися, простягнувши руку і ніжно обійнявши її за обличчя. У дотику не було ні злості, ні холоду, лише тепло. Проте Езміра відсунулася.

— Є, — тихо сказала вона. — Ми народилися в одних водах, з одного чарівного джерела. Нас розлучили давно, ще до того, як ми змогли щось запам'ятати. — Вона опустила руку, а їхні погляди залишилися прикутими одне до одного. — Я — Серіна Айресс. Королева Королівства Мейрініс. А

ти

, Езміра... ти моя сестра-близнючка. Тебе викрали у нас, ще до того, як ми встигли познайомитися.

Мейрініс.

Айресс.

Загублене, затоплене королівство і старовинний рід, що правив ним у служінні Каліпсо та Нейріси.

Як таке могло статися?

Серце Езміри забилося швидше, її розум закрутився. Спогади були розмиті, наче туман, що огортав її свідомість. Але щось глибоко в ній ворухнулося, коли вона почула це ім'я. Щось давнє.

— Я не... Я не розумію. — Її очі розширилися від здивування, і вперше в житті вона не могла вимовити ні слова.

Теплий погляд Серіни блукав по ній.

— Це нормально, я не очікувала, що ти зрозумієш. Але ми дуже довго чекали, сподіваючись, що ти повернешся додому.

Додому.