Спотворена брехня

За ці роки я відвідав сотні місць, але порізана берегова лінія залишалася одним із найприголомшливіших місць, які я коли-небудь бачив.

Драматичні смарагдові скелі височіли на тисячі футів над Тихим океаном, їхні круті хребти й вузькі долини кружляли навколо незайманих пляжів біля їхніх ніг у захисних обіймах. Водоспади з білими гребенями падали повз морські печери, висічені в скелях, їхній м’який гуркіт змішувався з плескотом хвиль об піщані береги.

Узбережжя було витвором мистецтва, викуваним найталановитішими майстрами природи, найближчими до Шангрі-Ла в сучасному світі, але це було не найкрасивіше з оточуючого.

Зовсім ні.

Я зупинився на краю майданчика.

Стелла стояла на мілині, прикриваючи руками оголені груди, а її кучері кучерявилися дикою хмарою навколо обличчя. Її прості білі плавки від бікіні компенсували екстравагантне смарагдове намисто на шиї.

Вона була занадто зосереджена на камері, щоб помітити мене, тож я занурився в неї на дозвіллі.

Післяполудневе сонце позолотило її шкіру й утворило ореол навколо її ніжних вигинів. Її обличчя здавалося майже позбавленим прикрас. Жодного явного макіяжу, лише величезні зелені очі, пишні губи та шкіра, яка набула теплого коричневого кольору після кількох днів на сонці.

Вона була схожа на Венеру, що виходить із глибокого синього моря, тільки в тисячу разів ефектніша.

Моє серце сповільнилося, щоб відповідати чуттєвим припливам і відпливам води, коли вона поверталася і позувала відповідно до інструкцій фотографа.

На відміну від першої фотосесії, тут вона мала невимушений вигляд, вітер тріпав її волосся, а хвилі плескалися об стегна.

Богиня у своїй природній стихії.

— І-і знято! — крикнув Рікардо через деякий час. — Ти прекрасна, люба. Абсолютна досконалість.

Стелла відповіла сором’язливою посмішкою. Вона опустила руки на дюйм — не настільки низько, щоб оголитися перед екіпажем, але достатньо, щоб опуклості її грудей виглянули з обіймів.

Смертельний сплеск власництва спалахнув у моїй крові.

Я дозволив своїм очам затриматися на ній ще на секунду, перш ніж відвести їх і оцінити Рікардо холодним поглядом.

Напівоголені моделі були в порядку речей у світі моди, але це не завадило мені раптово захотіти виколоти очі єдиному члену команди чоловічої статі — тому, хто занадто оцінювально дивився на Стеллу.

Рікардо Френеллі, сорок шість років, двічі розлучений з однією донькою, у якої була погана звичка до кокаїну, останні вісім років працював у Delamonte. Користується повагою в індустрії моди, але в нього були таємні пристрасті до азартних ігор і він був винен до біса купу грошей людям, яким ви не хотіли б бути винні ні копійки.

Я провів дослідження після першої фотосесії.

— Пане Гарпер! — Еммануель нарешті помітила мене.

Її привітання привернуло увагу всіх на пляжі, включно з Рікардо, чия голова різко повернулася до мене. Його засмага побіліла від моєї посмішки.

У наші дні люди так легко лякаються.

Якийсь рух знову привернув мою увагу до океану. Стелла не зрушила зі свого місця у воді, але повернулася до мене обличчям. Здивування, задоволення і натяк на щось невпізнанне промайнули в її очах, коли вони зустрілися з моїми.

Моя злість на Рікардо відступила на другий план, заглушена електричним гулом у повітрі.

Я зустрічав багато красивих жінок у своєму житті. Жінки з ідеальним волоссям, ідеальною шкірою та ідеальним тілом. Супермоделі, кінозірки і спадкоємиці, створені з найкращого, що можна було купити за гроші. Ніхто з них і в підмітки не годився Стеллі. Вона світилася так, що це не мало жодного стосунку до її зовнішньої краси.

Темряву завжди тягнуло до світла, але мене тягнуло не тільки до неї, я був до біса одержимий. Я б кинувся в її полум’я й дозволив би йому спалити мене живцем, якби це означало, що її тепло було останнім, що я відчував перед смертю.

Її губи прочинилися на різкому видиху, наче сила мого бажання була настільки великою, що викликала в неї фізичну реакцію.

— ...не знала, що ви прийдете, — підлабузницький голос Еммануель дзижчав мені у вухо, наче надокучливий комар. — Вам варто було б сказати нам. Ми б...

— Ідіть, — я не зводив очей зі Стелли, яка стояла так нерухомо, що нагадувала різьблену статую в океані.

— Пробачте? — Еммануель запнулася.

— У вас і вашої команди є п’ять хвилин, щоб покинути цей пляж. Я відвезу Стеллу назад на своєму човні.

Я орендував у готелі приватний човен і поставив його на якір далі по берегу, недалеко від власного човна Delamonte.

Щоки Еммануель спалахнули рум’янцем. Я не був її босом, але, як і більшість людей, вона була сприйнятливою до авторитету, в якій би формі він не проявлявся. Проте вона доклала останніх зусиль, щоб відстояти свою позицію.

— Ми не можемо упакуватися так швидко, — нервозність послабила вплив її протесту. — Нам потрібно спочатку почистити та сховати намисто. Воно коштує понад сімдесят тисяч...

— Вистав мені рахунок.

Мені було плювати на те, скільки коштує намисто. Я хотів, щоб усі, крім Стелли, пішли.

Коли директорка не поворухнувся, я підняв брову.

— Мені потрібно повторюватися? — люб’язно запитав я. Я перевірив свій годинник. — Чотири хвилини, міс Ланге.

Нарешті вона вловила завуальоване попередження в моєму тоні й поспішила геть.

За дві хвилини екіпаж зник, не залишивши після себе нічого, крім слідів.

— Я повинна турбуватися? — Вітер доніс до моїх вух солодкий, дражливий голос Стелли. Вона все ще була в океані, але відхід екіпажу зруйнував чари, що утримували її в спокої. — Ти ж не збираєшся вбити мене тут, якщо вже розполохав команду, чи не так?

— Вони мене дратували, — я йшов ближче до берега, поки не досяг природної межі, що відокремлює сухий пісок від його вологих побратимів, яких здіймали хвилі. — І я їх не відлякував. Я просто попросив їх піти.

— Що б ти зробив, якби вони не підкорилися?

Сильний вітер хльоснув їй по обличчю локоном. Вона відмахнулася від нього однією рукою, а іншу притиснула до грудей.

Тут вона виглядала інакше. Без прилеглої загрози сталкера, що нависла над її головою, і близькості сім’ї, що тягнула її донизу, вона була яскравішою, безтурботнішою, з грайливим блиском в очах, які затьмарювали смарагди на шиї.

— Я б прийняв це, як джентльмен, яким я є, — посмішка з’явилася на моїх губах, коли її брови скептично зігнулися у дві дуги.

— Ти сказав, що ти не джентльмен.

— Я цього не казав, це ти сказала.

— І я мала рацію.