Спотворена ненависть

37. ДЖОШ

Наступного дня я супроводжував Джулз на похорон її матері. Крім священика і співробітників похоронного бюро, ми були єдиними присутніми, і служба пройшла без жодних фанфар.

— Чи не хочете ви сказати кілька слів, перш ніж ми упокоїмо Аделін? — запитав священик після того, як виголосив надгробну промову.

Джулз похитала головою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не хочу нічого говорити.

Я потягнувся до її руки і втішно стиснув її, бажаючи зробити більше, щоб допомогти. Джулз не дивилася на мене, але злегка стиснула мою руку у відповідь.

Священик кивнув, персонал опустив труну в землю, і на цьому все закінчилося.

Це було, за словами Джулз, розчаровує, але це не завадило вузлу утворитися в моєму животі, коли я дивився на ділянку поховання Аделін.

Десятиліття життя, що обірвалися ось так просто, і ніхто, крім доньки і незнайомця, не проводжав її. Усе життя, що складалося з мрій, страхів, досягнень і жалю, було знищене одним нещасним випадком.

Це було до біса гнітюче.

Я дозволив собі на мить зануритися в меланхолію, але потім відсунув її вбік і обережно поклав руку на лікоть Джулз. Священик і співробітники похоронного бюро вже пішли, але вона не рухалася з місця з моменту відспівування.

— Ми повинні йти. Наш рейс скоро вирушає.

Сьогодні був тільки один вечірній рейс із Колумбуса до Вашингтона, тому ми за замовчуванням летіли разом.

— Точно. — Джулз глибоко вдихнула і повільно видихнула. — Дякую, що був тут зі мною, — сказала вона, коли ми йшли до виходу. — Тобі справді не потрібно було.

— Ні, але я хотів. — Мій рот розтягнувся в напівпосмішці. — Хто знає, в які неприємності ти потрапиш, якщо я залишу тебе саму?

— Можливості безмежні, — урочисто заявила вона. — Ти точно не хочеш екскурсію поліцейською дільницею Віттлсбурга, перш ніж ми поїдемо?

— Я впевнений, що це захопливо, але я пас. — Я оглянув її, намагаючись зрозуміти, де витають її думки. — Як ти почуваєшся?

— На диво добре. — Джулз заправила пасмо волосся за вухо. — Думаю, шок минув, і тепер я просто... змирилася, напевно. Я ніколи не зможу попрощатися з мамою або загладити свою провину. — Вона завагалася. — Взагалі-то, я знаю, що наш рейс скоро відлітає, але ми можемо заїхати деінде, перш ніж вирушимо в аеропорт? Я швидко.

— Так, звісно. — Ми були обмежені в часі, але я не збирався відмовляти їй після похорону її матері.

Через п’ятнадцять хвилин ми під’їхали до невеликого напівзруйнованого будинку на околиці міста. Двері були не замкнені, коли Джулз повернула ручку.

— Будинок, який мама знімала перед смертю, — сказала вона, спіймавши мій запитальний погляд. — Коли я повідомила господареві про її смерть, вони сказали, що я можу заїхати і забрати всі особисті речі. Я не збиралася, але...

— Я розумію. — Це був останній шанс Джулз. Можливо, вона ніколи не повернеться в Огайо.

Ми увійшли в будинок. Тут було мало меблів, тільки диван, телевізор і обідній кавовий столик. У раковині нагромаджувався брудний посуд, а на підвіконні стояв горщик із квітами.

Було моторошно, немов будинок терпляче чекав господаря, який ніколи не повернеться.

Я пішов за Джулз у спальню і залишився стояти біля дверей, поки вона підходила до групи фотографій у рамках на комоді. На всіх них була зображена вродлива жінка у віці з рудим волоссям, очевидно, її мама. На одній вона була в сукні й усміхалася на шикарній вечірці, на іншій, судячи зі стрічечки на грудях, її коронували як Юну Міс Віттлсбурга.

Не було жодної фотографії інших людей, включно з Джулз.

— Я думала, що в неї буде хоча б одна моя фотографія, — пробурмотіла Джулз, проводячи рукою по фотографії з конкурсу краси. — Усі ці роки... — Вона похитала головою і видала самокритичний смішок. — Це було безглуздо. Я сподівалася, але Аделін ніколи не дбала ні про кого, крім себе.

У моїх грудях розцвів біль. Ні в кого з нас не було зразкових батьків, але мені було неприємно бачити, як зникає її надія.

— Мені шкода, Руда.

— Не варто. — Джулз опустила фотографію, перш ніж повернутися до мене обличчям. — Ми можемо йти. Нам потрібно встигнути на літак, і я отримала те, що хотіла.

— Що ж?

— Примирення.

Примирення.

Слово луною лунало в моїй голові, поки ми їхали в аеропорт.

Можливо, саме цього мені не вистачало у стосунках із Майклом. Я уникав спілкування з ним протягом двох років, думаючи, що це вирішення моєї проблеми. Але все, що я робив, це дозволяв думкам про нього гноїтися, як рак. Повільно, непомітно, поступово висмоктуючи з мене життя, поки я не став лише оболонкою самого себе.

Монстри в нашій уяві часто гірші, ніж у реальності.

Раптова, сліпуча ясність пронизала мене, як лезо.

— З тобою все гаразд? — запитала Джулз після того, як ми пройшли через службу безпеки. Віттлсбург був так близько до Колумбуса, що нам знадобилося менше ніж година, щоб дістатися до аеропорту. — У тебе божевільний вигляд.

— Ага, — сказав я, все ще під кайфом від свого відкриття. Це було настільки очевидно, що я почувався ідіотом, раз не подумав про це раніше, але ми були справжніми сліпими, коли справа стосувалася наших власних життів.

Мені не дуже хотілося зустрічатися з Майклом, але це буде все одно що здерти пластир. Щойно я це зроблю, я зможу, нарешті, рухатися далі. Я був упевнений у цьому.

Примирення.

Відповідь була там із самого початку.

— Ми провели разом цілих два дні Й не вбили одне одного. — Джулз підняла брову, коли ми взяли сендвічі та чіпси в одному з гастрономів аеропорту і влаштувалися за столиком у фуд-корті. Наш рейс вилітав тільки через сімдесят п’ять хвилин, тож нам потрібно було вбити час. — Ми робимо успіхи.

— Це було півтора дня максимум. — Я посміхнувся, вітаючи перехід до легшого тону після тяжкості нашого ранку. В очах Джулз затаївся смуток, але вона, здавалося, була сповнена рішучості залишити минуле в минулому. — У нас ще є час.

— Як обнадійливо... — Вона відкусила сендвіч, прожувала й проковтнула, перш ніж нерішуче додати: — Я міркувала про те, що ти сказав на весіллі Бріджит...

Мій пульс почастішав.

— Так?

— Можливо, ти маєш рацію. — Вона не дивилася на мене, але на її щоках проступив рожевий колір. — У тому, що є різниця між тим, чим щось має бути, і тим, чим воно є.

Прискорений пульс переріс у рев. Тепло засяяло в моїх грудях і заповнило деякі тріщини, що утворилися за довгі роки.

— Я завжди правий. — Я намагався придушити усмішку.