Спотворена ненависть

34. ДЖОШ

Дзвінок у двері пролунав, коли я вже майже закрив свою валізу. Несподіваний звук змусив мене послабити хватку, і валіза із самовдоволеним стуком відчинилася.

— Чорт.

Через чотири дні я відлітаю до Нової Зеландії. Я відмовляюся здавати багаж відтоді, як у дванадцять років авіакомпанія загубила мою валізу з бейсбольними картками з автографами, тож останню годину я витратив на те, щоб запхати в крихітну ручну поклажу похідне спорядження, розраховане на тиждень.

Усі мої старання пішли коту під хвіст.

— Краще б це, чорт забирай, було того варте. — Роздратування пронеслося по моїх венах, коли я вийшов зі своєї кімнати і попрямував до вхідних дверей.

Я відчинив двері, готовий розірвати того, хто за дверима, на шматки, але мій поганий настрій звалився, коли я побачив, хто стоїть на сходах.

— Привіт. — Джулз обхопила себе руками за талію, її шкіра була блідою, а очі підозріло блищали. — Вибач, що прийшла без попередження, але я... я не знала, де... — Її хитка посмішка зім’ялася. — Я не хотіла залишатися сама.

Її голос зірвався на останньому слові, і лезо занепокоєння пронизало мої нутрощі.

— До біса вибачення. — Я відчинив двері ширше й оглянув її на предмет ушкоджень, коли вона зробила крок усередину. Ні кровотечі, ні синців, лише загублений погляд на обличчі. Занепокоєння ще глибше встромилося в моє нутро. — Що сталося?

— Моя мама. — Джулз важко зковтнула. — Подзвонили з лікарні й сказали, що вона потрапила в аварію. Вона... вона... — У неї вирвався невеликий схлип.

Їй не потрібно було закінчувати фразу, щоб я здогадався, що сталося. Але хоча я очікував співчуття або навіть співчутливого болю, ніщо не могло підготувати мене до вибуху в моїх грудях.

Один її крихітний схлип, і всі приховані вибухові пристрої детонували, один за одним, аж доки біль не пронизав мої легені й не хлинув у кров. Він відлунням віддавався в моїй голові й стискав моє серце так сильно, що мені доводилося змушувати себе дихати через біль.

— Іди сюди, Руда. — Грубий скрегіт у моєму голосі звучав чужорідно для моїх вух.

Я розкрив обійми. Джулз зробила крок у них, зариваючись обличчям у мої груди, щоб заглушити свої схлипи, і мені знадобилася вся моя сила волі, щоб стримати видиму реакцію. Я не хотів посилювати дикі емоції, що вирували в повітрі, але, чорт забирай, бачити, як вона страждає, було боляче. Більше, ніж я вважав за можливе.

— Шшшш. — Я поклав підборіддя їй на верхівку і м’яко погладив її по спині, бажаючи, щоб я не був таким до біса безпорадним. Я б зробив усе, що завгодно, уклав би угоду з ким завгодно, щоб стерти її біль, але з усіх навичок, якими я оволодів за ці роки, воскресіння мертвих не було однією з них. — Усе добре. Усе буде добре.

— Пробач. — Джулз гикнула. — Я знаю, що це... це не входить у наші домовленості, але Ейва на фотосесії, а Стелли ще немає вдома, і я...

— Перестань вибачатися. — Я міцніше притиснув її до себе. — Тобі нема за що вибачатися. Ти можеш залишатися тут стільки, скільки захочеш.

— Але як же наша...

— Джулз. — Моя рука на секунду затрималася на її спині. — Заткнися й дай мені обійняти тебе.

Її сміх через сльози тривав секунду, перш ніж знову розчинитися в сльозах. Але, чорт забирай, я б не відмовився від секунди, щоб вона почувалася краще. Я б узяв півсекунди. Усе, що міг отримати.

Зрештою, її ридання стихли, і я підвів її до дивана.

— Зараз повернуся.

Цього тижня в мене не було часу ходити до продуктового, тому я зробив замовлення на швидку доставку телефоном і заварив чашку чаю на кухні. Моя мама твердо вірила, що чашка хорошого чаю може вирішити будь-яку проблему, і хоча я сам рідко пив його в ці дні, у мене завжди було під рукою трохи чаю.

Чай і диспенсер із гарячою водою — дві необхідні речі в китайському будинку.

Біль пронизав мої груди при думці про маму. Вона померла, коли я був ще дитиною, але ніхто не може по-справжньому пережити смерть батьків.

Джулз ніколи не говорила про свою сім’ю, тому я припустив, що в неї були непрості стосунки з матір’ю, але її мама все одно залишалася її мамою.

Я повернувся у вітальню і простягнув їй напій.

— Ти ж не отруїв його? — У її хриплуватому голосі був натяк на її звичайну зухвалість.

За моїми ребрами розквітло полегшення, і мої губи зігнулися при згадці про одну з наших попередніх розмов.

— Просто пий цей клятий чай, Руда.

Тінь усмішки промайнула на обличчі Джулз. Вона зробила маленький ковток, поки я опускався поруч із нею на диван.

— Вони подзвонили, коли я була в клініці, — сказала вона, дивлячись у свій кухоль. — Інша машина проїхала на червоне світло і врізалася в її. Усі загинули під час зіткнення. У лікарні переглянули її речі і знайшли мій номер... Я була єдиною родиною, яка в неї залишилася.

Вона підняла очі, щоб зустрітися з моїми, вираз її обличчя був змученим.

— Я була єдиною родиною, яка в неї залишилася, — повторила вона. — І я не розмовляла з нею сім років. У мене був її номер. Я могла зателефонувати їй, але... — Вона помітно ковтнула. — Я продовжувала переконувати себе: «Наступного року. Наступного року я зателефоную їй і помирюся з нею». Але я так і не подзвонила. А тепер уже ніколи не подзвоню.

Голос Джулз загус від нових непролитих сліз.

Біль у моїх грудях застиг на камінь.

— Ти не могла знати, — обережно сказав я. — Це був нещасний випадок.

— Але якби я не відкладала... — Джулз похитала головою. — Найгірше те, що я не думала, що почуватимуся так... ось так. — Вона жестом вказала на себе. — Ми з мамою розлучилися, м’яко кажучи, не в найкращих стосунках. Роками я була так зла на неї за те, що вона зробила. Я думала, що відчую полегшення, коли вона помре, але я... — Вона різко вдихнула. — Я не знаю. Я не знаю, що я відчуваю. Смуток. Злість. Сором. Скорботу. І так, трохи полегшення, — вона стиснула кухоль так, що кісточки її пальців побіліли. — Це жахливо?

— Схоже, у тебе були складні стосунки з матір’ю, і це нормально — відчувати все це. Навіть полегшення.

Я постійно бачив це в лікарні. Деякі пацієнти затримувалися на межі смерті, не живучи і не вмираючи по-справжньому. Коли вони нарешті йшли з життя, їхні сім’ї сумували, але вони також відчували полегшення від того, що страждання їхньої коханої людини закінчилися. Вони не говорили цього, але я бачив це в їхніх очах.

Горе — це не одна емоція, це сотня емоцій, оповитих темним саваном.

У Джулз була не зовсім така ситуація, але принцип залишився.

— Повір мені. Я лікар, — додав я з напівпосмішкою. — Я знаю все.