Спотворена ненависть

33. ДЖУЛЗ

«Тому що ти моя. Дозволь іншому чоловікові доторкнутися до тебе, Джулз, і ти дізнаєшся, що я можу так само легко позбавити людину життя, як і врятувати».

Слова Джоша звучали в мене в голові, як красива і страшна заїжджена платівка. Минуло чотири дні, а я все ще не знайшла кнопку «пауза».

Навіть зараз, працюючи за комп’ютером у LHAC, я відчувала шепіт слів Джоша на своїй шкірі.

На цьому наша розмова закінчилася. Ми повернулися на весілля, моє серце барабанило в грудях, кров вирувала в жилах. Він немов хотів закарбувати свої слова в моїй свідомості, і йому це вдалося.

«Чого ти так боїшся, Руда?»

Усього.

Я завжди була легковажною дівчиною, тією, що обмежувалася випадковими інтрижками і відштовхувала хлопців, перш ніж вони підходили надто близько. Боялася, що якщо вони дивитимуться надто пильно, то побачать мене справжню, а справжньої мене буде недостатньо.

Цього було недостатньо для моєї мами або Макса. Іноді цього було недостатньо навіть для мене.

Але Джош бачив найгірше в мені, припускав найгірше, і все одно хотів залишитися. Цього було достатньо, щоб викликати найнебезпечнішу з емоцій — надію.

«Він бачив більшість із найгіршого в тобі», — шепотів дражливий голос у моїй голові.

Він не знав про моє минуле і про те, що я робила заради грошей. І ніколи не дізнається. Якщо я не розповім.

— Джулз.

Я підстрибнула, моє серце гулко забилося, але потім я розслабилася.

— Привіт, Барбс.

Секретарка притулилася до мого робочого місця і постукала пальцем по екрану комп’ютера.

— Час іти, люба. Офіс зачинено.

Я озирнулася навкруги, приголомшена тим, що офіс насправді спорожнів. Я навіть не помітила, як інші пішли.

— Точно. — Я потерла рукою обличчя. Боже, я була не в собі. — Дозволь мені спочатку все закрити.

— Не поспішай. — Вона подивилася на мене з знаючим виразом. — Я була здивована, що Джош не прийшов сьогодні, щоб відсвяткувати справу Бауерів. У нього сьогодні теж вихідний.

Ми успішно зняли судимість з Теренса Бауера і того ж ранку дізналися, що він влаштувався на роботу, яка допоможе сім’ї протриматися, доки його дружина одужує. Це була велика перемога для нас, але, незважаючи на те, що я працювала над цією справою відтоді, як почала працювати в LHAC, я не могла викликати особливого захоплення.

Я була надто зайнята переживаннями про своє життя, щоб святкувати чуже, хоч би як я була за нього щаслива.

Проте мій шлунок затріпотів при звуці імені Джоша.

— Я не знаю чому. Запитай краще в нього. — Я зберегла документ, над яким працювала, і вимкнула комп’ютер.

— Хм. Я думала, ти знаєш, якщо вже ви дружите і все таке. — В очах Барбс запалився пустотливий блиск. — Ви були б прекрасною парою.

— Прекрасною парою? — Мої щоки запалали, але я зберегла рівний голос. — Гадаю, у цій ситуації більша частина ваги була б на мені.

Її тіло тряслося від сміху.

— Бачиш, ти — те, що потрібно цьому хлопчикові. Його оточує занадто багато «так». Усі жінки підлещуються до нього і не сумніваються ні в чому, що він говорить чи робить. — Вона похитала головою. — Йому потрібен хтось, хто триматиме його в тонусі. Шкода, що ти не зацікавлена... адже так?

Вона нахилилася вперед, і я нарешті зрозуміла, чому персонал клініки називав її офісною свахою.

— На добраніч, Барбс, — сказала я багатозначно, заробивши собі ще один смішок.

— На добраніч, люба. Пізніше поговоримо. — Вона підморгнула і повернулася до свого столу.

Я зібрала свої речі. Було дивно, що Джош не зайшов, але, можливо, він вирішив відпочити. Він працював понаднормово, щоб компенсувати дні, пропущені під час перебування в Ельдоррі. Я не бачила його відтоді, як ми повернулися до Вашингтона, і не наважувалася написати йому.

Після того, як ми розлучилися, здавалося неправильним, щоб наше перше спілкування після весілля відбувалося не віч-на-віч.

Я також не знала, як відповісти на його недвозначне прохання змінити нашу домовленість.

Задзвонив телефон, вирвавши мене з хаотичних думок.

Я була такою розсіяною, що відповіла, не перевіривши спочатку визначник номера.

— Алло?

— Можу я поговорити з Джулз Міллер, будь ласка? — запитав незнайомий жіночий голос.

Я завмерла, почувши своє старе прізвище. У мене виникла спокуса сказати, що вони помилилися номером, але цікавість пересилила самозбереження.

—      Слухаю. — Я щільніше притиснула телефон до вуха.

— Міс Міллер, я дзвоню з лікарні Вітлсбурга. Це з приводу Аделін Міллер. —Її голос пом’якшав. — Боюся, у мене погані новини.

Мій шлунок поринув у вільне падіння. Ні.

Я знала, що вона збирається сказати ще до того, як вона це сказала.

—Мені шкода повідомляти вам, але місіс Міллер сьогодні сьогодні померла...

Я ледве почула решту її слів крізь гуркіт у вухах.

Аделін Міллер.

Моя мама.

Моя мати померла.