Страница 69 из 179
Я стиснув зуби і викинув зім’ятий паперовий рушник у відро для сміття. На той час, коли я повернувся на головний поверх, я знову прикріпив свою професійну маску на місце.
У мене не було можливості вдаватися до скорботи або жаліти себе. У мене була робота.
— Добрий день. — Я посміхнувся своєму наступному пацієнтові й простягнув руку. — Я доктор Чен...
Решта моєї зміни минула без будь-яких серйозних подій, але я не міг позбутися липкості шкіри і прискореного серцебиття.
— З тобою все гаразд? — запитала Клара, коли я вийшов із кабінету.
— Ага. — Я уникав її співчутливого погляду. — До завтра.
Я не дав їй шансу відповісти, перш ніж попрямував до роздягальні. Зазвичай я приймав душ удома, але мені відчайдушно хотілося змити кров. Вона прилипла до моєї шкіри, густа і крижана, невидима для всіх, крім мене.
Я заплющив очі й залишався під водою, поки вона не охолола і глибокий холод не оселився в моїх кістках. Зазвичай я не міг дочекатися, коли вийду з будівлі після зміни, але зараз ніщо не звучало гірше, ніж самотність.
Усі мої друзі працювали, і було надто рано йти до бару, тож у мене залишався лише один варіант.
Я витерся рушником, вдягнувся і дістав телефон із кишені джинсів, щоб написати Джулз, але виявив, що вже чекаю на її повідомлення, відправлене двадцять хвилин тому.
Джулз:
Ти вже вийшов із роботи?
Я:
Щойно вийшов.
Я:
Де ти?
Це був вівторок, тож сьогодні вона не працювала в клініці.
Джулз:
SciLi, у задній частині.
Полегшення пронизало мої легені. Це було за кілька хвилин ходьби.
Я:
Нікуди не йди. Буду за п’ятнадцять хвилин.