Спотворена ненависть

21. ДЖУЛЗ

— Що... ти... — Моя здатність сформувати зв’язне речення померла безславною смертю, коли я втупилася на свого колишнього хлопця.

Він був тут. У Вашингтоні. Стояв менш ніж за два фути від мене і з тривожно спокійним виразом обличчя.

— Сюрприз. — Він засунув руки в кишені й погойдувався на підборах. Його штани були більш вицвілими, ніж йому зазвичай подобалося, а сорочка більш пом’ятою. Його обличчя втратило повноту молодості й набуло більш різких обрисів.

В іншому він був усе тим же Максом.

Красивий, чарівний, маніпулюючий як чорт.

Деякі люди здатні змінюватися, але Макс був непохитний, як бетон. Якщо він був тут, значить, йому щось від мене було потрібно, і він не піде, поки не отримає це.

— Джулз Міллер, втратила дар мови. Ніколи не думав, що доживу до цього дня. — Його усмішка викликала дюжину тривожних дзвіночків у моїй голові. — Або краще сказати, Джулз Емброуз? Чудова зміна прізвища, хоча я здивований, що ти не змінила й ім’я.

Мої м’язи напружилися.

— Це була законна зміна прізвища. — Я змінила його після переїзду до Меріленда, і, з огляду на те, що мені тоді було лише вісімнадцять років, без іпотеки, кредитних карток і боргів, мені не знадобилося багато часу, щоб стерти Джулз Міллер і замінити його на Джулз Емброуз.

Можливо, мені слід було б змінити й ім’я, але мені подобалося ім’я Джулз, і я не могла змусити себе повністю позбутися колишньої особистості.

— Одна з небагатьох законних речей, які ти зробила, — пожартував Макс, але його словам не вистачило гумору.

Енергія клубу, така бадьора кілька хвилин тому, перетворилася на щось зловісніше, наче вона була на відстані одного дисонансного удару від того, щоб вибухнути хаосом. Стіни звуку і тепла тіла тиснули на мене, заманюючи в невидиму клітку.

Макс був одним із небагатьох, хто знав про моє минуле. Один крихітний поштовх, і він міг перекинути мій світ, як вежу Дженга.

— Ти маєш бути... — І знову я хапалася за слова, які не приходили.

— В Огайо? — Посмішка Макса стала жорсткішою. — Ага. Нам є про що поговорити. — Він обвів поглядом навколо нас, але всі були занадто зайняті боротьбою за увагу бармена, щоб звертати на нас увагу. І все ж, він нахилив голову в бік темного кута клубу. — Он там.

Я пішла за ним у тихий коридор поруч із запасним виходом. Він був усього за кілька кроків від головного приміщення, але там було так темно і тихо, що здавалося, ніби це інший світ.

Я поклала телефон назад у сумочку, тимчасово забувши про Джоша, і витерла долоні об сукню.

Якби я була розумною, я б утікла і не озиралася, але Макс уже вистежив мене. Втеча лише відтермінувала б неминуче.

— Мені прикро, що ти не відповіла на мої повідомлення, — сказав Макс, не втрачаючи свого привітного виразу обличчя. — З огляду на нашу історію, я очікував хоча б відповіді.

— Мені нічого тобі сказати. — Незважаючи на тремтіння в руках, я зберіг голос якомога рівнішим. — Як ти взагалі знайшов мене? Як ти дізнався мій номер?

Він хмикнув.

— Це неправильні запитання. Запитай мене, чому я не виходив на зв’язок досі. Запитай, де я був останні сім років. — Коли я не запитала, його обличчя потемніло. — Запитай мене.

У моєму животі піднялося хворобливе відчуття.

— Де ти був останні сім років?

— У в’язниці, Джулз. — Його усмішка не сягнула холодних, плоских рівнин його очей. — Я був у в’язниці за те, що ти зробила. Я вийшов лише кілька місяців тому.

— Це неможливо. — Невіра стиснула моє горло. — Ми втекли.

— Ти втекла. Ти втекла в Меріленд і створила собі ідеальне маленьке життя на гроші, які ми вкрали. — На губах Макса з’явилася тінь оскалу, але потім вираз його обличчя знову розгладився. — Ти пішла без попередження і залишила мене розбиратися з безладом, який влаштувала ти.

Я стримала уїдливу відповідь. Я не хотіла провокувати його, поки не з’ясую, чого він хоче, але, хоча це правда, що я втекла, не залишивши йому навіть записки, ми разом виношували ідею вкрасти в Аластера. Макс був єдиним, хто поскупився і відхилився від плану.

«— Вони скоро повернуться. — Я обвела поглядом кабінет вітчима, моє занепокоєння тугим вузлом зав’язалося в грудях. — Нам час іти.

У нас уже було те, за чим ми прийшли. П’ятдесят тисяч доларів готівкою, які Аластер зберігав у своєму «секретному» сейфі. Він думав, що про нього ніхто не знає, але я, живучи тут, постаралася дослідити кожен куточок особняка. У тому числі всі місця, де Аластер міг зберігати свої секрети. Я навіть вирахував комбінацію його сейфа — 0495, місяць і рік, коли він заснував свою текстильну компанію.

Злом його сейфа не був ракетобудуванням, і п’ятдесят тисяч не були секретом, але це була до біса велика сума, навіть після того, як ми з Максом розділимо її навпіл.

Це якщо ми не потрапимо до в’язниці. Після семи місяців роботи в Колумбусі ми ще не потрапляли, але затримуватися тут — значить напрошуватися на неприємності.

— Зачекай. Я... майже... зрозумів, — кряхтів Макс, відкриваючи зроблений на замовлення замок маленького металевого ящика, прикріпленого до внутрішньої частини сейфа. Він слугував другим рівнем захисту для найціннішої речі Аластера: антикварного діамантового намиста, яке він виграв на аукціоні кілька років тому, виклавши за нього понад сто тисяч доларів.

Я вже пошкодувала, що розповіла Максу про намисто. Я повинна була знати, що п’ятдесяти тисяч йому буде недостатньо. Для нього нічого не було достатньо. Він завжди хотів більше грошей, більше впливу. Більше, більше, більше, більше, навіть якщо це призводило його до неприємностей.

— Залиш це, — прошипіла я. — Ми не можемо навіть закласти його, не привівши владу прямо до нас. Ми повинні...

Яскравий промінь фар залив вікна і кинув світло на наші застиглі фігури. За цим послідував хлопок дверцят автомобіля і глибокий, характерний голос Аластера.

Щоп’ятниці вони з мамою їздили вечеряти в місто, але зазвичай поверталися додому не раніше десятої. Зараз була тільки дев’ята тридцять.

— Лайно! — Паніка забралася мені в горло. — Залиш це кляте намисто, Макс. Нам потрібно йти!

— Я майже закінчив. Це малятко забезпечить нас на роки. — Макс з урочистою посмішкою зірвав замок і витягнув діаманти. — Є!

Я не потрудилася відповісти. Я вже була на півдорозі до виходу, адреналін гнав мене коридором до запасного виходу. Спортивна сумка з грошима билася об моє стегно при кожному кроці.

Однак я зупинилася, почувши, як відчиняються вхідні двері, і Макс мало не врізався в мене.