Спотворена ненависть

15. ДЖУЛЗ

Після тих повідомлень Макс більше не зв’язувався зі мною. Я була тією, хто проігнорував його першим, але його мовчання затягнулося, і на той час, коли я сіла на свій рейс назад до Вашингтона, я була вся на нервах.

Я використовувала місячні як виправдання, чому в мене так раптово закінчився обід, і ніхто не засумнівався в цьому, хоча скептицизм Джоша був настільки густим, що його було відчутно. Я проігнорувала це; у мене були важливіші проблеми, ніж те, що він про мене думає.

Я постукала ручкою по столу і втупилася на екран перед собою. Я нарешті працювала на головному поверсі LHAC після того, як учора привезли мій стіл, і я могла чути тасування паперів зі столу Еллі позаду мене, слабкий злив унітазу з ванної кімнати в коридорі та дзенькіт дзвіночків над вхідними дверима кожного разу, коли їх відчиняли. Це було більш хаотично, ніж робота на самоті на кухні, але я досягала успіху у фоновому шумі.

Якщо, звісно, мене не відволікали інші речі.

Мій погляд зупинився на телефоні. Він лежав темний і безмовний поруч із моїм горням, але це не заважало мені затамувати подих, немов у будь-яку хвилину він мав загорітися новим повідомленням від Макса.

Я мала просто зателефонувати йому і покінчити з цим, але я не могла змусити себе вийти з циклу наполовину жалюгідного, наполовину блаженного невідання.

Зосередься.

Я зробила глибокий вдих і розправила плечі. Я тільки почала знову друкувати, коли Еллі завищала позаду мене.

— Джоше! Я не знала, що ти прийдеш сьогодні.

— Привіт, Ел. — Глибокий, кокетливий голос Джоша змусив мене здригнутися. — Нова стрижка?

Здивовані лестощі наповнили її хихикання.

— Ага. Не можу повірити, що ти помітив.

Моя гримаса відбилася на екрані комп’ютера. Еллі була милою, але її закоханість у Джоша була настільки очевидною, що це було болісно.

— Виглядає добре, — сказав Джош. — Коротке волосся тобі личить.

— Дякую. — Ще одне хихикання.

Я друкувала швидше, клацання клавіатури перейшли в лютий темп, коли звук кроків наблизився. Вони зупинилися поруч зі мною.

Клац. Клац. Клац. Клац...

— Джулз.

Я зачекала кілька секунд, перш ніж підняти голову і зустрітися поглядом із Джошем. Перше, на що я звернула увагу — його уніформа. Я вперше побачила його в лікарському одязі, оскільки зазвичай він переодягався перед приїздом у клініку. Синя форма була занадто безформною, щоб бути об’єктивно утішною, та все ж...

Щось у моїх грудях затріпотіло.

О ні. О ні, ні, ні, ні.

Мій шлунок стиснувся від жаху. Я не могла відчувати... потяг до Джоша Чена. Не тут, не у Вашингтоні. Я могла списати свою короткочасну втрату розсудливості у Вермонті на гірське повітря, але тут у мене не було виправдань.

Будь-які метелики, тріпотіння і пропущені удари серця були неприйнятними. Немислимо. Відверто огидно.

— Бачу, твій стіл прибув. — Погляд Джоша перемістився з мого обличчя на мою улюблену пухнасту рожеву ручку. Куточки його рота наповнилися натяком на посмішку. — Схоже, ми сусіди. Тобі пощастило.

Він нахилив голову до столу через прохід від мого. Мені було цікаво, кому він належить, оскільки його мізерне оздоблення не давало жодних підказок про його власника.

— Я в захваті, — сказала я категорично. Я відкинулася на стільці й звузила очі. — Не знала, що у волонтерів є свої столи.

— У них немає. Тільки в мене. — Його голос набув знайомого нахабного тону. — Мене тут люблять, Руда.

На жаль, це було правдою. Решта персоналу клініки обожнювала його, немов він був другим пришестям месії. Цього було достатньо, щоб дівчині захотілося кинутися навтьоки.

— Не можу уявити, чому. — Дотримуйся перемир’я. — Ну, якою б милою не була ця бесіда, мені час повертатися до роботи. Багато справ, — щебетала я з фальшивою бадьорістю.

В очах Джоша блиснули веселощі.

— Звісно.

Він влаштувався за своїм столом, і до кінця зміни ми більше не розмовляли.

На той час, як годинник підійшов до п’ятої, у мене були втомлені очі від довгого погляду на екран, а зап’ястя боліли від друкування. Можливо, я була трохи агресивна зі своєю клавіатурою, але це була хороша розрядка для моєї стримуваної напруги.

— Ну й деньок. — Еллі позіхнула. — Я б не відмовилася випити. Хто-небудь ще хоче? У «Чорному лисі» є чудова спеціальна пропозиція на щасливу годину.

Бар «Чорний лис» знаходився через дорогу і був популярним закладом серед персоналу лікарні.

— Я. — Маршалл був втіленням ентузіазму. Як і Еллі, він був штатним науковим співробітником, і якщо інтерес Еллі до Джоша був миготливою неоновою вивіскою, то інтерес Маршалла до Еллі був повноцінним рекламним щитом із прожекторами та літерами заввишки в десять футів, на яких було написано «Я КОХАЮ ЕЛЛІ». — Тобто, я піду з тобою.

— Чудово, — сказала Еллі. — Джош?

— Звісно. Я ніколи не відмовлюся від дешевої випивки. — Його ямочка швидко з’явилася. — Ти з нами, Руда?

Я вагалася. Мені потрібно було готуватися до іспитів і збирати речі для майбутнього переїзду, але мені не завадило б зняти стрес.

— Звичайно, чому б і ні?

Більше ніхто в клініці не зміг приєднатися до нас, тож за півгодини ми вчотирьох юрмилися за столиком у «Чорній лису», попиваючи розбавлені водою, але шалено дешеві напої.

— Пропоную зіграти в гру, — технічно Еллі зверталася до всього столу, але її погляд був прикутий до Джоша.

Його губи здригнулися.

— У яку гру?

Він сидів поруч зі мною, спершись однією рукою на спинку сусіднього стільця, а в іншій руці тримав напівпорожню склянку коли з віскі. Він переодягнувся з уніформи, і його поза в поєднанні зі скуйовдженим темним волоссям і новим вбранням — темно-синій кашеміровий светр із закатаними рукавами, годинник на зап’ясті — створювала враження, що він позує для чоловічого журналу мод.

Я осушила залишки свого напою, намагаючись заглушити жар, що розквітає в моєму шлунку.

— Правда чи дія, — вирішила Еллі.

— Ел, я не знаю, чи хороша це ідея. — Маршалл совався на своєму місці. — Ми працюємо разом. Це недоречно.

Я придушила здригання. Маршалл був лише на кілька років старший за Еллі, але читати комусь лекції про пристойність у розпал щасливої години — не найкращий спосіб викликати інтерес дівчини.

— Це тільки ми. Не схоже, що Ліза тут. — Еллі зневажливо махнула рукою в повітрі. — Ну що? Що думаєш?

Джош підніс свій келих до губ, у його очах танцювали веселощі.

— Давай зіграємо.

— Чудово. — Вона засяяла і повернулася до мене. — Джулз?