Страница 147 из 179
Ми знову приєдналися до розмови Бріджит і Ейви і зрештою перейшли до теми підвищення Ейви на роботі. В Ельдоррі було вже за північ, але Бріджит не лягала спати, щоб поговорити з нами.
Мої груди наповнилися теплом.
Це було схоже на старі часи, коли ми замовляли піцу і розмовляли до самого ранку в нашій кімнаті в гуртожитку.
Нам уже не було по вісімнадцять, але ми все ще залишалися нами. Навіть якщо одна із нас тепер жила на іншому континенті, і ми не бачилися так часто, як раніше в коледжі, наша дружба була непохитною скелею.
Було приємно усвідомлювати, що, хоч би як змінилися деякі речі, інші – завжди залишаться колишніми.
57. ДЖУЛЗ
— Що за сюрприз? — Я підстрибувала на носочках, не в силах стримати цікавість, коли ми увійшли в ліфт розкішного багатоквартирного будинку у Верхньому Іст-Сайді. — Розкажи мені, будь ласка. Я тут помираю.
Джош здивував мене поїздкою до Нью-Йорка на останній показ відродженого мюзиклу «Блондинка в законі» раніше цього вечора, і він сказав, що у нього є ще один сюрприз для мене перед завтрашнім від'їздом. Я намагалася випитати в нього секрет протягом усієї поїздки в таксі, але він не піддавався.
— Руда, ми будемо там буквально за кілька хвилин. — Він натиснув кнопку виклику пентхауса, і моя цікавість зросла ще на один щабель. — Хіба ти ніколи не чула про терпіння?
— Терпіння? — Я зробила вигляд, що задумалася. — Ні, ніколи про таке не чула.
Я розсміялася, коли він ляснув мене по дупі в жартівливому покаранні.
Я була на сьомому небі від щастя відтоді, як ми з Джошем помирилися. Я ловила себе на тому, що наспівую в найдивніші моменти, наприклад, коли завантажую посудомийну машину або чекаю на метро, і мої щоки боліли від посмішки. Навіть стрес через майбутні результати іспиту не міг заглушити невагомість у моїх грудях.
Ніщо не перетворює людину на більший чізбол, ніж закоханість, і я навіть не злилася через це. Були речі й гірші, ніж бути дурним. Крім того, сир
27
був одним із найпопулярніших продуктів харчування.
Коли ми під'їхали до пентхауса, жінка в приголомшливій білій сукні викреслила наші імена зі списку і з посмішкою махнула нам рукою.
— Ласкаво просимо на виставку, містер Чен, міс Емброуз. Галерея праворуч від вас.
— Виставка? — Я оглянула елегантні сучасні меблі та скляні стіни з видом на Центральний парк. Це місце виглядало як приватна резиденція, а не музей.
— Приватний колекціонер. Він влаштовує вечірку, на якій демонструє свої нещодавно придбані роботи. — Джош провів мене в довгу мармурову залу, освітлену куполоподібним скляним світловим люком. На стінах висіли десятки картин у позолочених рамах, а залом із шампанським у руках ходили з голочки вбрані гості.
Я знову стиснула руку Джоша, коли його погляд затримався на келиху з золотистою рідиною, що пузирилася.
— І як ти отримав запрошення на цю виставку? — підозріло запитала я. Кого Джош може знати в Нью-Йорку?
Його самовдоволена усмішка продзвеніла дюжиною сигналів тривоги.
— Ти зараз побачиш. — Він потягнув мене далі коридором, поки ми не дійшли до однієї картини.
У мене відвисла щелепа.
— Ти жартуєш. Як це можливо?
Це була та сама огидна картина з кімнати Джоша, яка принесла мені стільки горя минулого місяця. Тільки тепер, замість спальні в Гейзелбурзі, вона висіла в багатомільйонній квартирі між Моне і де Кунінгом.
— Я продав її. Не хотів, щоб той, хто полює за картиною, знову прийшов по мене, тому я зробив продаж якомога гучнішим. Якщо вони захочуть позмагатися з новим власником... — Джош знизав плечима. — Що ж, удачі їм.
— Господи. — Визнаю, це був геніальний хід, хоча я все ще не могла уявити, що хтось настільки багатий заплатив би за таку потворну картину у своєму будинку.
Макса не було, але мені було цікаво, хто був достатньо страхітливим, щоб відлякати злочинців, з якими він возився.
— Хто новий власник? — запитала я.
— Я.
Я повернулася на глибокий, трохи знайомий голос, і мої брови злетіли вгору, коли я побачила, кому він належить. Я зустрічалася з ним лише один раз, але це блискуче темне волосся і чудову оливкову шкіру я впізнала б де завгодно.
Данте Руссо посміхнувся.
— Радий знову бачити вас обох. Сподіваюся, вам подобається вечірка.
Значить, не я одна пам'ятала нашу зустріч у бібліотеці Крістіана.
— Так і є, дякую. Ваша галерея прекрасна, — люб'язно відповіла я.
Я зробила уявну замітку погуглити Данте пізніше. Я вже десь чула його ім'я, але не могла точно згадати.
Він нахилив голову на знак вдячності.
— Цінувати красу — частина мого сімейного бізнесу. Елітні товари, — сказав він, коли я збентежено підкинула брову. — Мода, ювелірні вироби, вина і спиртні напої, косметика. Усе це частина імперії Руссо. — У його тон вкралася нотка самоприниження.
Звичайно.
І раптом мене осінило. Нещодавно в одному з журналів я прочитала опис The Russo Group, найбільшого у світі конгломерату елітних товарів.
Данте — генеральний директор. З чуток, у нього була одна з найбезжалісніших команд безпеки в корпоративному світі. Існувала міська легенда, що начальник його служби безпеки одного разу спіймав людину, яка намагалася пробратися в його будинок, поки він був у відрядженні. Злодій-невдаха опинився в місячній комі з двома зламаними колінними чашечками, понівеченим обличчям і роздробленими ребрами.
Злодій відмовлявся називати імена, і не було жодних вагомих доказів того, що він пов'язаний із Данте, але його репутація закріпилася.
Не дивно, що Джош був так упевнений, що спільники Макса не стануть із ним возитися.
Ми поговорили ще кілька хвилин, перш ніж я завагалася і сказала:
— Співчуваю з приводу вашого дідуся.
Енцо Руссо заснував Russo Group шістдесят п'ять років тому. Він був справжньою легендою бізнесу, і його похорон займав центральне місце в заголовках газет кілька тижнів тому.
Данте не виглядав засмученим через смерть дідуся, але це здавалося ввічливим, зважаючи на те, як нещодавно пройшов похорон. До того ж, я була з ним, коли він отримав цю новину в бібліотеці Крістіана.
Залізне покривало впало на його скульптурні риси.