Спотворена ненависть

47. ДЖУЛЗ

«Пам'ятаєш, я сказав, що прощаю тебе? Я збрехав».

Спотикаючись, я йшла до метро, слова Джоша відлунням віддавалися в моєму мозку, як нескінченний глум.

«Пам'ятаєш, я сказав, що прощаю тебе? Я збрехав».

«Я сказав, що прощаю тебе? Я збрехав».

«Прощаю тебе? Я збрехав».

«Я збрехав».

«Я збрехав».

Сльози затуманили зір, і я не була впевнена, що йду в правильному напрямку, але мені було все одно. Мені просто потрібно було піти.

Від жорстоких слів Джоша, його холодних очей і мстивих дотиків.

Від усвідомлення того, що я все зіпсувала й мені нікого звинувачувати, крім себе.

Люди говорили, що любити і втратити краще, ніж не любити взагалі.

Але вони ні слова не говорили про те, як це, коли людина, яку ти любив і втратив, дивиться на тебе так, ніби вона тебе люто ненавидить. Джош ніколи не дивився на мене так, навіть коли я думала, що він мене ненавидить.

Я провела по щоках тильною стороною долоні, але це було схоже на спробу змахнути воду назад в океан. Абсолютно марно.

Я знала, що є ймовірність того, що Джош погано відреагує на правду. Я просто не очікувала, що він відреагує настільки погано.

Найгірше було те, що він мав рацію. Я не вірила, що він стане на мій бік, дізнавшись правду. Я була так засліплена своєю невпевненістю, так боялася зруйнувати одну з небагатьох чудових речей у моєму житті, що перетворила її руйнування на пророцтво, яке самоздійснювалося.

Джошу не було діла ні до секс-відео, ні до безглуздої картини. Його хвилювало тільки те, що я збрехала йому.

Я була такою грьобаною ідіоткою.

«Якби ти попросила картину, я б віддав її тобі. Я б дав тобі все, що ти захочеш».

Свіжі голки болю пронизали мої груди. Серце пекло так, ніби хтось пройшовся по ньому розпеченим вугіллям, і я не могла набрати в легені достатньо повітря. Можливо, це було тому, що кожен вдих завдавав болю.

Кожен вдих, кожен удар серця, кожне моргання. Нормальні прості тілесні функції, які завдавали болю.

Навіть моє тіло ненавиділо мене.

Я знову витерла обличчя, коли з'явилося метро. У мене вийшло, ніби як.

Шість зупинок до станції поруч із моєю квартирою, потім п'ять хвилин пішки до мого будинку.

Шість зупинок. П'ять хвилин.

Я зможу протриматися так довго.

— Зберися, — ікнула я. — Поки люди не викликали на тебе поліцію.

Я вже привертала до себе стривожені й стурбовані погляди перехожих. Розмова із самою собою, ймовірно, не допомогла.

На щастя, поїзд прибув якраз у той момент, коли я увійшла на платформу, тож мені не довелося чекати. Я вибрала найпорожніший вагон і згорнулася калачиком у кутку, спостерігаючи за темними тунелями, що проносилися за вікном. Моє божевільне відображення дивилося на мене з протилежного вікна — волосся розпатлане, чорні сліди туші стікають по обличчю, шкіра вкрита яскраво-червоними плямами, наче в мене був жахливий випадок кропив'янки.

«Невже ти справді такої низької думки про мене, що думала, що я засуджуватиму тебе за те, що тобою маніпулювали? Що я не був би на твоєму боці і не прикінчив би цього виродка разом із тобою?»

Я заплющила очі, бажаючи всім серцем, щоб я могла повернути час назад і змінити всі свої рішення щодо Макса.

Я мала бути адвокатесою. Логічною, розумною, стратегічною. Але коли справа стосувалася Макса і Джоша, я була кимось іншим.

Як я могла так зіпсувати своє життя?

Я знову розплющила очі, не бажаючи надто довго залишатися у своїх думках. Вони тільки мучили мене.

Замість цього я відчужено спостерігала, як повз пропливають зупинки метро.

Тенлітаун. Ван Несс. Клівленд Парк. Адамс Морган/Вудлі Парк.

На той час, як я доїхала до своєї зупинки і пройшла короткий шлях від станції до «Міражу», мої ридання поступилися місцем холодному заціпенінню.

Я йшла темною, тихою квартирою, мої кроки були неприродно гучними на тлі дерев'яних підлог. Стелли не було вдома, тому мені не довелося відповідати на запитання про те, чому я маю такий жахливий вигляд.

Усе, чого я хотіла– це проспати всю ніч, але мені вдалося швидко прийняти душ, перш ніж я забралася в ліжко. Мої рухи були скутими і механічними, ніби мене не було насправді.

Хотіла б я, щоб так і було.

Попри втому, що тягнула до очей, я не могла заснути, тож просто дивилася у стелю і слухала тишу.

Можливо, це була моя уява, але я відчула запах одеколону Джоша, що залишився з минулого разу, коли він затримався в мене. Якщо я заплющувала очі, то могла уявити, що він поруч, його обличчя потопає в моїй шиї, а його сильне тіло обіймає моє.

«Знаєш, ти перший хлопець, з яким я була у своїй кімнаті.

Перший і останній, Руда.

Власник?

До біса вірно. Я не люблю ділитися.

Ділитися — це чеснота, Джоше.

Мені начхати. Я не ділюся. Ні, коли справа стосується тебе».

Щось тепле і вологе стікало по моїй щоці. Його солоний смак дражнив мої губи, і я зрозуміла, що знову плачу.

На відміну від моїх колишніх ридань, ці сльози не видавали жодного звуку. Це були тихі крики, що застрягли в моїх грудях, проникали в кістки і душили мене.

Я не стала витирати їх. Я просто лежала там, дивлячись у темряву і дозволяючи їй пожирати мене живцем.