Страница 121 из 179
45. ДЖУЛЗ
Я повернулася в готель Макса наступного дня.
Інструкції Крістіана були простими, якщо не сказати легкими, і не було сенсу відтягувати неминуче.
Або план спрацює, або ні.
Я постукала у двері готелю Макса, напружено стежачи за людиною, яка сховалася в ніші в кінці коридору. Крістіан послав одного зі своїх людей супроводжувати мене. Кейдж мав чекати поза увагою, поки я не ввійду в кімнату Макса, після чого він зможе спостерігати за тим, що відбувається, через зручну камеру, замасковану під кулон у мене на шиї. Очевидно, у нього був якийсь пристрій, який міг вимкнути сканер ключ-карт у дверях на випадок, якщо ситуація з Максом стане неприємною.
— Джулз. — Макс привітно посміхнувся мені, але в його очах таїлася підозра. — Я не очікував побачити тебе тут знову. Повернулася, щоб отримати свої... привілеї? — Його погляд опустився на мої груди.
Мурашки вкрили мою шкіру під його пильним поглядом, але я змусила себе залишатися напівввічливою, щоб потрапити до його кімнати.
— Ні, але мені потрібно сказати тобі дещо важливе про картину. — Я оглянула коридор, немов побоюючись, що хтось нас почує. — Давай поговоримо про це всередині.
Макс звузив очі. На секунду я злякалася, що він відмовить мені в проханні, але після кількох довгих, болісних тактів він відчинив двері ширше, щоб я могла увійти.
Я зробила крок усередину й оглянула кімнату в пошуках його комп'ютера. Якщо він упакував його...
Я відчула полегшення, коли помітила відкритий ноутбук на його столі. Слава Богу. Якби його не було, Кейджу довелося б відволікти його, щоб я змогла знайти комп'ютер, але це значно полегшило мою роботу.
— Отже, що ти хотіла сказати? — Нетерпіння відчувалося в голосі Макса, коли я мовчала.
Я повернулася до нього обличчям, відступаючи назад до його столу.
— Думаю, картина, яку я віддала тобі – підробка. — Я засунула руки в кишеню толстовки якомога невимушеніше.
Мої пальці зімкнулися навколо крихітного гаджета, який дав мені Крістіан, і я видала невеличкий кашель, щоб приховати тихий писк, який він видав, коли я натиснула на кнопку живлення.
Пристрій був бездротовим інструментом для злому, який Крістіан розробив сам. Він пояснив, як він працює, але технічні терміни були мені не по зубах. Усе, що я знала, це те, що пристрій має перебувати в межах п'яти футів від мети злому, і його не можна вмикати, поки він не буде біля потрібного місця, інакше він підключиться до іншої мережі. Або щось у цьому роді.
Я вірила, що Крістіан знає, що робить, тому слідувала його інструкціям, незважаючи на те, що розуміла тільки половину того, що він говорив.
— Та, яку ти вкрала у свого хлопця? Це не так. — Макс усміхнувся моєму здивуванню. — Ти думала, я не знаю, що ти трахаєшся зі своїм маленьким доктором на побігеньках? Мені довелося відвідати його будинок після того, як я розшукав картину. Я бачив, як ти входила і виходила з його будинку пізно вночі. Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, чим ви двоє займалися. — Його посмішка стала неприємною. — Раз повія, завжди повія.
Рум'янець обурення забарвив мої щоки.
— Це все, що ти можеш придумати? Цей ярлик уже застарів, Макс. Знайди нову образу або не використовуй її взагалі, тим паче, що я прийшла сюди, щоб допомогти тобі.
Давай, Крістіане.
Він сказав, що знадобиться дві хвилини, щоб пристрій під'єднався до комп'ютера, а потім ще п'ять-десять хвилин, щоб знайти відео, залежно від того, скільки файлів було у Макса. Озираючись назад, можу сказати, що мені пощастило, що Макс надсилав мені скріншоти, щоб познущатися наді мною останні кілька тижнів — Крістіан міг використовувати їх як основу для пошуку. Інакше його програмі знадобилося б набагато більше часу, щоб просканувати кожне відео, якби вона не знала, що шукає.
Ми домовилися, що він напише мені повідомлення тільки після того, як знайде і знищить усі копії відео. Я персоналізувала його сигнал сповіщення, щоб знати, що все зроблено, не перевіряючи телефон.
— Допомогти мені? — Макс уставився на мене, його підозра зростала. — Навіщо тобі робити це?
— Тому що я не хочу, щоб ти потім повернувся і звалив провину на мене. Я хочу, щоб це, — я жестом показала між нами, — закінчилося якомога швидше. — Я кинула погляд на годинник. Лайно. Минуло менше п'яти хвилин. Мені потрібно було затягнути розмову довше. — Чому ти впевнений, що картина не підробка?
— Мої друзі підтвердили це, — холодно відповів він. — Крім того, всі вважають, що це мотлох. Ніхто не стане копіювати мотлох, Джулз. — Він підійшов до мене, його кроки важко ступали по тонкому синьому килиму.
Я змусила себе не зрушити з місця. Кейдж був зовні, але те, що я опинилася замкненою в готельному номері з Максом, змусило моє серце заколотитися в паніці.
— Що такого особливого в цій картині? Вона огидна. — Мені слід було вдягнути щось інше, а не толстовку. Вона прилипла до моєї шкіри і душила мене. Жар піднімався від тулуба до обличчя, і мені здавалося, що я згораю живцем у сміттєспалювачі власного виготовлення.
— Цінність не завжди дорівнює красі. — Макс оглянув мене з ніг до голови, його натяк був зрозумілий. — Ця картина — одна з обмеженого числа, що належала відомому європейському колекціонеру. У певних колах вона коштує купу грошей, але її помилково продали на розпродажі нерухомості, і вона переходила від власника до власника, поки ми не знайшли її в будинку твого хлопця. Знадобилося багато паперової тяганини і хабарів, щоб дістатися до цієї точки, але ми це зробили. — Його очі блиснули злісними веселощами. — Уяви собі мій захват, коли я дізнався про твій зв'язок із нинішнім власником. Наче доля підкинула тебе мені на коліна.
Так, без жартів. Долі подобалося знущатися наді мною як хобі.
— Ти розповіла йому про картину? — запитав Макс. — Чи ти так добре відсмоктала йому, що він віддав її без жодних претензій?
— Він принаймні знає, що робити зі своїм членом, на відміну від деяких інших людей, яких я знаю. — Мій голос сочився отруйним медом. — Смоктати його зовсім не важко.
Слова Макса все ще зачіпали стару невпевненість, але я відмовлялася дозволити йому присоромити мене за те, що я насолоджуюся сексом, чорт забирай.
Хлопці спали з кількома партнерами, і їх звеличували за те, що вони гравці; дівчата робили те ж саме, і їх називали повіями. Це був подвійний стандарт, старий як світ, і мене це до біса дістало.