Страница 116 из 179
— Вітаю. — Я підштовхнула до нього сумку-портфель. Решту речей Джоша я зберігала в окремій сумці, яку сховала під піджаком. — Ось твоя безглузда картина.
— Прямо тут, у холі? — Він приклацнув язиком. — Ніяких манер. А якщо нас хтось побачить?
— Майже впевнена, що ми могли б торгувати наркотиками в холі, і ніхто б й оком не моргнув.
— Є переваги проживання в таких готелях, як цей. — Однак, Макс повернувся до своєї кімнати, щоб не потрапляти на очі тим, хто йшов коридором, і дістав картину. Він оглянув її з невеликою гримасою. — Вона справді огидна.
— Тоді віддай її. — Варто було спробувати.
Макс хихикнув.
— Радий бачити, що ти зберегла почуття гумору. Ні. — Він поклав картину назад у сумку. — Це малятко коштує купу грошей.
— Чудово. Тепер вона в тебе, — уривчасто сказала я. — Гадаю, ти скоро поїдеш.
Я затамувала подих, поки він дивився на мене, сподіваючись, що він заковтне наживку і скаже мені, коли планує виїхати. Мені потрібно було знати, скільки часу в мене є для здійснення другої частини мого плану.
— Не турбуйся. Я залишу тебе в спокої до цих вихідних, — вимовив він із підкресленою повільністю. — Але це не означає, що я не буду зв'язуватися з тобою в майбутньому, якщо скучатиму. Нам було так весело разом.
Я стримала уїдливу відповідь. Що довше я залишалася, то більша ймовірність, що я схиблю. До того ж, я не хотіла приносити Максу задоволення від того, що він дістав мене.
Я повернулася на п'ятах і, нічого не відповівши, попрямувала до ліфта. Я дісталася до метро без пригод, і полегшення остудило мої жили, коли потяг з гуркотом пронісся тунелем у бік Лоґан Серкл.
Першу частину плану завершено.
Було надто пізно здійснювати другу частину, тому, повернувшись додому, я одразу ж попрямувала до своєї кімнати. Слава Богу, Стелла вже спала, тому мені не довелося відповідати на запитання про те, де я була.
Я роздяглася і стрибнула в душ, дозволяючи гарячій воді змити липку плівку провини з моєї шкіри.
Було вже далеко за північ. Картина була у Макса, а Джош мав повернутися додому менш ніж за сім годин.
Шляху назад не було.
Густе, парне повітря забивало ніздрі при кожному неглибокому вдиху, коли я уявляла реакцію Джоша на «проникнення».
Ні. Все нормально. Я поверну йому речі, включно з картиною.
Можливо. Сподіваюся.
Мій розум шалено метався, коли я прокручувала в голові свої завтрашні сценарії, як для Джоша, коли він неминуче розповість мені про пограбування, так і для людини, чиєї допомоги я потребувала.
Мій план був простий, але він наполовину залежав від реальності, а наполовину від надії.
Він спрацює. Він повинен був спрацювати.
Іншого варіанта не було.