Спотворена ненависть

43. ДЖОШ

Щось було не так.

Мій дім мав такий самий вигляд, як і вчора ввечері, коли я йшов, — штори загорнуті, низка рослин на ґанку акуратно притулена до стіни, — але волосся на потилиці все одно заворушилося.

Я оглянув околиці, мої почуття були в стані підвищеної готовності. Я не помітив нікого, хто б ховався в кущах або цілився в мене зі снайперської гвинтівки через вікно сусіда, тому я обережно наблизився до ґанку.

Замість того щоб скористатися ключем, я повернув ручку дверей і був лише наполовину здивований, коли вони відчинилися без опору.

Це підтвердило те, що я вже знав нутром: хтось увірвався в мій клятий будинок.

Я штовхнув двері до кінця. Серце стукало в грудях, радше від злості, ніж від тривоги. Я сумнівався, що грабіжник усе ще тут. Більшість злодіїв вривалися в будинок удень, коли люди були на роботі. Якщо вони прийшли вночі, то напевно стежили за мною. Вони знали, що іноді я працюю в нічну зміну.

У мене по шкірі поповзли мурашки. Від думки, що хтось стежив за мною і планував слушний момент для проникнення до мого будинку мені ставало зле, але зараз був не час зациклюватися на цьому.

Спочатку мені потрібно було з'ясувати, що, чорт забирай, вони вкрали.

Логіка взяла гору, і я зателефонував у 911, перш ніж швидко оглянути, що зникло. Телевізор був на місці, як і PlayStation і баскетбольний м'яч з автографом Майкла Джордана, який Ейва подарувала мені на двадцять третій День народження. Будинок здавався недоторканим.

Я майже переконав себе, що в мене параноя і я просто забув замкнути вхідні двері... поки не увійшов у свою кімнату.

— Сучий син.

Одяг вивалений з моїх розграбованих ящиків, пляшки напіврозбитими валялися на комоді, а на стіні, де колись висіла моя картина, зяяло порожнє місце. Грабіжник розгромив мою кімнату.

Гейзелбург був одним із найбезпечніших міст у країні, тому я й не спромігся встановити систему безпеки. Яку космічну силу я розлютив, щоб сталося це лайно?

Гнів нахлинув на мене сліпучою хвилею, коли я знову зайнявся інвентаризацією своїх речей. Дивно, але ноутбук був на місці, а ось картина, гроші на екстрений випадок, iPad і годинник зникли. Нічого особливо цінного, але все ж.

Той факт, що хтось увійшов у мою кімнату і рився в моїх речах без моєї згоди, змусив мій пульс почастішати.

Мені потрібно було випити чогось міцного і добряче потренуватися з боксерською грушею, щоб вгамувати свою лють, але спершу потрібно було дочекатися приїзду поліції.

Коли вони приїхали, один із них оглянув кімнату в пошуках доказів, а інший взяв мої свідчення. Він насупився, коли я перерахував зниклі речі.

— Отже, грабіжник вкрав чотири речі вартістю в пару сотень доларів разом узятих і залишив ваш ноутбук? — У його словах відчувався скептицизм.

Я не звинувачував його. Я теж ні хріна не розумів.

— Можливо, їх щось злякало, і вони пішли, не встигнувши взяти його. — Це було єдине пояснення, яке я міг придумати.

— Хмм... — Похмурий погляд офіцера заглибився. — Добре. Ми зробимо все можливе, щоб знайти злочинця і повернути ваші речі, але я хочу закласти правильні очікування. Лише тринадцять відсотків справ про пограбування коли-небудь розкриваються.

Я так і припускав, але це прозвучало так, ніби він кинув цю справу, не розпочавши її.

— Я розумію. — Я натягнуто посміхнувся. — Я буду вдячний за будь-яку допомогу, яку ви можете надати, офіцере.

Невдовзі після цього поліція поїхала без жодних зачіпок, забравши із собою мої надії на повернення речей. Через тиждень моя справа стоятиме в кінці їхнього списку злочинів, збираючи пил.

День ставав дедалі більш і більш лайняним.

Я пройшов на кухню і відкрив пляшку горілки, одночасно набираючи номер Джулз. Вона нічого не могла зробити, але мені потрібно було з кимось поговорити, і вона була першою людиною, яка спала мені на думку.

— Привіт, як ти?

Мої м'язи злегка розслабилися при звуці її голосу.

— Хтось увірвався в мій клятий будинок. — Я налив горілку в склянку і перекинув напій у себе. Його холодний опік трохи погасив полум'я мого гніву. — Вкрали купу лайна. Поліція щойно пішла і сказала, що розбиратиметься, але той виродок, який це зробив, уже, найімовірніше, в іншому штаті.

Чутний вдих Джулз прорізав лінію.

— Боже мій.

— Угу. — Я поставив порожню склянку в раковину і ввімкнув гучний зв'язок, а сам повернувся до своєї кімнати. Тепер, коли поліція закінчила з місцем злочину, мені потрібно було прибрати безлад, який залишив грабіжник. — На твоє щастя, вони забрали картину, яку ти так ненавидиш. — Я спробував розрядити обстановку. — Ти найняла когось, щоб вломилися до мене, Руда? Бо якби ти справді хотіла позбутися картини, ти могла б просто попросити. Я б викинув її заради тебе.

— Смішно. — Її сміх звучав вимушено, а може, це позначилося моє недосипання. — Хочеш, я прийду?

— Ні. — Я хотів побачити її, але в неї й так було багато справ, і їй не потрібно було розбиратися з моїм лайном. — Закінчуй вчитися. Я зайду пізніше, якщо тобі знадобиться перерва.

Мені не потрібно було заступати на наступну зміну до пізнього вечора.

— Звучить заманливо. — У її голосі прозвучала дивна нотка. — Джоше, я... мені шкода, що це сталося з тобою.

— Усе гаразд. Я маю на увазі, це відстій, але за великим рахунком, могло бути й гірше. Принаймні, я живий.

— Так, — тихо сказала Джулз. — Мій підготовчий урок скоро почнеться, але ми поговоримо пізніше?

— Ага. Я... — Я затих на слові, яке мало не вилетіло в мене з рота. — Давай так і зробимо, — непереконливо закінчив я.

Я повісив слухавку, моє серце калатало від паніки.

Що. За. Чорт?

Можливо, це був алкоголь, але я майже вимовив три слова, які уникав говорити все своє життя. Слова, які я ніколи не думав, що скажу Джулз. Але в той момент вони здавалися настільки природними, що майже вирвалися самі собою, без мого усвідомлення.

Вони не були результатом раптової, сліпучої ясності, як це буває в кіно. Не було ні багатозначного погляду в очі наприкінці глибокої розмови, ні особливого поцілунку наприкінці чарівного побачення.

Натомість вони були кульмінацією мільйона маленьких моментів: як Джулз намагалася відволікти мене своєю пропагандистською декларацією про риб під час «У пошуках Немо», її тихе співчуття, коли я розповів їй про смерть моєї пацієнтки, те, як вона куштувала та притулялась до мене, немов вона була останньою деталлю в пазлі мого життя.