Спотворена ненависть

— Так навіщо ж ти прийшов? — За винятком короткої тіні, яка перетнула його обличчя, Майкл не видав жодних емоцій на мою несентиментальну відповідь.

— Я... — Моя відповідь застрягла в мене в горлі, і губи Майкла скривилися в усмішці.

— Раз ти тут, гадаю, ти читав мої листи. Ти знаєш, що сталося зі мною за ці роки, а це не так уже й багато. — Він видав самокритичний смішок. — Розкажи мені про себе. Як робота?

Це було сюрреалістично — сидіти тут і розмовляти з батьком, наче ми зустрічалися за чашкою кави. Але мій мозок відключився, і я не міг придумати нічого іншого, окрім як підіграти йому.

— Усе нормально.

— Джоше. — Майкл знову засміявся. — Тобі доведеться розповісти мені більше, ніж це. Ти хотів стати лікарем зі школи.

— Ординатура є ординатура. Довгі години роботи. Багато хвороб і смертей. — Я блиснув жорсткою посмішкою. — Ти багато про це знаєш.

Майкл поморщився.

— А особисте життя? Ти з кимось зустрічаєшся? — Він пропустив моє останнє твердження. — У тебе якраз той вік. Час стати розсудливим і скоріше завести сім’ю.

— Мені ще й тридцяти немає. — Чесно, я не знав, чи хочу я дітей. Якщо й хотів, то тільки в далекому майбутньому. Мені потрібно було більше дізнатися про світ, перш ніж оселитися в будинку в передмісті з білим парканчиком.

— Так, але спочатку тобі потрібно зустрічатися кілька років, — міркував Майкл. — Якщо тільки ти вже не зустрічаєшся з кимось. — Його брови піднялися, коли я, як і раніше, мовчав. — Ти з кимось зустрічаєшся?

— Ні, — збрехав я, почасти щоб позлити його, а почасти тому, що він не заслуговував знати про Джулз.

— А, ну, батько може сподіватися.

Ми продовжили нашу світську бесіду, використовуючи буденні теми, як-от погода і майбутній футбольний сезон, щоб обійти слона в кімнаті. Крім того випадку, коли я вдарив його по обличчю, я ніколи не говорив йому про те, що він зробив з Ейвою.

Це знання засіло в моєму шлунку, як бетонний блок. Ігнорувати його здавалося неправильним, але я також не міг змусити себе зруйнувати легку, нехай і дещо вимушену, розмову між нами.

Вибач, Ейва.

Після двох років, проведених у тумані, я міг прикинутися, що в мене знову є батько. Яким би поганим і егоїстичним це не було, я хотів насолодитися цим відчуттям ще деякий час.

— Як в’язниця? — Я мало не розсміявся над своїм безглуздим запитанням, але мені було щиро цікаво. Листи Майкла докладно описували всі дрібниці його днів, але не розповідали про те, як він справляється зі своїм ув’язненням.

Чи був він сумний? Соромився? Злився? Ладнав він з іншими ув’язненими чи тримався осібно?

— В’язниця є в’язниця. — Майкл звучав майже життєрадісно. — Нудно, незатишно, і їжа жахлива, але могло бути й гірше. На щастя... — Темний блиск запалив його очі. — У мене з’явилися друзі, які скрашують мої дні.

Звісно, у нього з’явилися друзі. Я не знав усіх тонкощів політики ув’язнених, але Майкл завжди вмів виживати.

Я не був упевнений, відчуваю я полегшення чи злість від того, що він не страждає більше.

— До речі про це... — Майкл ще більше знизив голос, поки він не став майже нечутним. — Вони попросили про послугу в обмін на їхню, хм, дружбу.

У моїх грудях зародилася крижана підозра.

— Якого роду послуга?

Я припустив, що дружба — це код для захисту, але хто знав? У тюремній системі відбувалися божевільні речі.

— Тюремна політика... складна, — сказав Майкл. — Багато бартерів, багато невидимих ліній, які не хочеться перетинати. Але в одному всі можуть погодитися: наскільки цінними є певні предмети. Сигарети, шоколад, рамен швидкого приготування. — Невелика пауза. — Таблетки за рецептом.

Пігулки за рецептом були цінні навіть у реальному світі; на тюремному чорному ринку вони мали бути на вагу золота.

А хто мав легкий доступ до пігулок? Лікарі.

Кулак вчепився в мої нутрощі й скрутив.

Колись давно я б поставився до батька з розумінням, але тепер я знав краще. Можливо, він справді сумував за мною і хотів загладити свою провину. Як-не-як, він писав мені протягом двох років.

Але врешті-решт Майкл Чен дбав тільки про себе.

— Зрозуміло. — Я змусив свій вираз обличчя залишатися нейтральним. — Я не здивований.

— Ти завжди був розумним. — Майкл усміхнувся. — Досить розумним, щоб стати лікарем, очевидно. Я згадав про це своїм друзям, і вони запитали, чи не відмовишся ти допомогти нам.

У нього вистачило нахабства попросити мене передати йому таблетки посеред кімнати для побачень. Його голос був занадто низьким, щоб охоронці могли його почути, але, можливо, охоронці були в курсі. У деяких в’язницях ув’язнені заправляли всім, і система загалом була корупційною до чортиків.

— Ти зовсім не змінився, так? — Я не став прикидатися, що не знаю, про що він говорить.

— Я змінився, — відповів Майкл. — Як я вже сказав, те, що я зробив з Ейвою, було неправильно, але я можу спокутувати свою провину, тільки якщо залишуся в живих. І єдиний спосіб залишитися в живих — це грати за правилами. — Його щелепа напружилася. — Ти не знаєш, як тут. Як важко вижити. Я залежу від тебе.

— Можливо, тобі варто було подумати про це до того, як ти спробував убити мою сестру. — Мій стримуваний гнів не вибухнув, він просочувався з мене повільно і неухильно, як токсичні пари, що отруюють повітря.

Уперше з моменту його появи маска «розкаяного батька» Майкла спала. Його очі пронизали мене, як ножі-близнюки.

— Я виростив тебе. Я годував тебе. Я платив за твоє навчання. — Він випльовував кожне слово, як кулю. — Неважливо, наскільки я був неправий, це не змінює того факту, що я твій батько.

Принцип синівської шанобливості був укорінений у мені з дитинства. Можливо, це навіть зіграло роль у тому, чому мені було так важко обірвати всі зв’язки з Майклом, тому що якась частина мене відчувала, що я в боргу перед ним за все те, що він дав мені в дитинстві. У нас був гарний будинок, ми їздили в шикарні сімейні відпустки. Він щороку купував мені новітні ґаджети на Різдво й оплачував навчання в Тейєр, в одному з найдорожчих університетів країни.

Однак у сліпого послуху є межа, і він переступив її вже тисячу разів.

— Я ціную все, що ти зробив для мене в дитинстві. — Мої руки стиснулися в кулаки під столом. — Але бути батьком — це щось більше, ніж просто забезпечення предметами першої необхідності. Це довіра і любов. Я чув твоє зізнання Ейві, тату. Чого я не чув, так це клятих вибачень...

— Не лайся. Це негарно.