Страница 106 из 179
— Говорячи про перерви... — Я завагався, перш ніж продовжити. — Майкл надсилає мені листи. Я ще не відкривав жодного, але, можливо, скоро я його відвідаю. У в’язниці.
Я ще навіть не сказав Ейві, і не був упевнений, що коли-небудь скажу. Вона нарешті відійшла від того, що зробив Майкл; я не хотів знову втягувати її в цю плутанину.
Однак це означало, що Алекс був єдиною людиною, яка могла зрозуміти.
Він затих, риси його обличчя застигли, і здавалося, що вони висічені з каменю. Може, Майкл і не вбивав його сім’ю, але він намагався вбити Ейву. У його очах це було рівним злочином.
— Зрозуміло. — Нуль емоцій. — Коли ти його відвідаєш?
— Не знаю. — Я втупився на поле, не бачачи його. — Можливо, наступного вихідного. Навіть не уявляю, що йому скажу.
«Ну, як тобі їжа у в’язниці?»
«Привіт, тату. Ти завжди хотів стати вбивцею чи тебе надихнули кримінальні фільми, які любила дивитися мама?»
«Ти — шматок лайна, і я хотів би ненавидіти тебе так сильно, як повинен».
Я провів рукою по обличчю, знемагаючи від однієї думки про це.
Мені потрібно було поговорити з ним, але це не означало, що я хотів цього.
Алекс довго мовчав, перш ніж заговорити і здивувати мене:
— Може, тобі варто відкрити його листи.
З мого горла вирвався здивований сміх.
— Ти мене розігруєш? Я думав, ти спробуєш відмовити мене від зустрічі з ним.
— Він — шматок лайна, і я б із задоволенням подивився, як він стікає кров’ю, якби міг, — холодно сказав Алекс. — Але він твій батько, і поки ти уникаєш зустрічі з ним, він завжди матиме владу над тобою. Виродок цього не заслуговує.
Це прозвучало тривожно близько до поради Джулз.
Розумом я вже розумів, що мені потрібно покінчити з цим, але почути, як Алекс викладає це в таких різких, несентиментальних виразах, було важко.
— Так.— Я відкинув голову назад і втупився у стелю, полишивши будь-яку спробу спостерігати за грою. — Хіба погано, що частина мене хоче, щоб у нього було гарне виправдання тому, що він зробив? Я знаю, що ніщо не може виправдати його, але... чорт. Я не знаю. — Я знову провів рукою по обличчю, бажаючи сформулювати безлад, що роз’їдає мої нутрощі.
— Ейва відчувала складні почуття до нього, і саме її він намагався вбити. — Очі Алекса потемніли. — Коли хтось тебе виховує, це важко забути.
— Це стосується і тебе?
Дядько Алекса був тим, хто стояв за вбивством його сім’ї, і він загинув у таємничій пожежі незабаром після того, як стало відомо про це.
Я ніколи не питав про пожежу, бо був упевнений, що не хочу знати відповідь. Коли справа стосувалася Алекса, невідання було блаженством. Здебільшого.
— Ні.
Я похитав головою, обурений, але не здивований такою різкою відповіддю.
— Думаєш, я маю відвідати Майкла?
— Я думаю, ти маєш зробити все необхідне, щоб залишити його у минулому. — Алекс переключив свою увагу на гру. Nats скоротили рахунок, коли ми не дивилися; тепер вони поступалися лише одним м’ячем. — Не дозволяй йому зруйнувати твоє життя більше, ніж він уже зруйнував.
Слова Алекса звучали в моїй голові до кінця гри.
Вони все ще звучали в моїй голові, коли я повернувся додому і відкрив шухляду письмового столу. Товста стопка листів лежала на темному дереві й чекала, коли я візьму їх у руки.
«Я думаю, ти маєш зробити все необхідне, щоб залишити його у минулому».
Іронія долі полягала в тому, як швидко я стрибав з буквального урвища, моста або літака, але коли справа доходила до особистих моментів, тих, що мали значення, я був дитиною, яка вперше стояла на краю басейну.
Переляканим. Сором’язливим. Передчуваючим.
Після хвилинної паузи я сів у крісло, відкрив перший конверт і почав читати.
***
Кімната побачень у виправній установі Гейзелбурга більше нагадувала шкільну їдальню, ніж тюремну установу. Дюжина білих столів, розкидана по сірій підлозі, а стіни, за винятком кількох картин із пейзажами, не прикрашені. Під стелею дзижчали камери відеоспостереження, мовчки спостерігаючи за возз’єднанням ув’язнених та їхніх родин.
Моє коліно підстрибувало від нервового напруження, поки я не обхопив його рукою і не змусив завмерти.
Столики стояли досить близько, щоб я міг вловити розмови інших людей, але їх заглушали уривки з листів Майкла в моїй свідомості. Я перечитував їх стільки разів за тиждень після того, як відкрив їх, що їхні слова вкарбувалися в мій мозок.
«Як проходить ординатура? Чи схоже це на «Анатомію пристрасті»? Ти жартував, що будеш вести щоденник із перерахуванням усіх неточностей серіалу, коли станеш ординатором. Якщо в тебе справді є такий щоденник, я б із задоволенням його подивився...»
«Я щойно подивився «День бабака». Життя у в’язниці іноді схоже на це... проживаєш один і той самий день знову і знову...»
«Щасливого Різдва. Чи робиш ти що-небудь на свята цього року? Я знаю, що лікарям доводиться працювати у свята, але сподіваюся, що ти візьмеш невелику відпустку. Може, з’їздиш подивитися на північне сяйво до Фінляндії, як ти завжди хотів...»
Листи були звичайними і нешкідливими, але в них було достатньо своїх жартів і загальних спогадів, щоб не давати мені спати ночами.
Читаючи листи, я майже повірив, що Майкл — нормальний батько, який пише своєму синові, а не виродок-психопат.
Двері відчинилися, і увійшла людина в помаранчевому комбінезоні.
Пом’яни диявола.
Мій шлунок скрутило.
Його волосся трохи посивіло, зморшки стали більш вираженими, але в іншому Майкл Чен виглядав так само, як і завжди.
Суворий. Розсудливий. Похмурий.
Він сів навпроти мене, і важке мовчання натягнулося між нами, як гумка на межі розриву.
Тюремні охоронці спостерігали за нами яструбиними очима з краю кімнати, їхній важкий погляд був третім учасником нашої неіснуючої розмови.
Нарешті, Майкл заговорив.
— Дякую, що прийшов.
Уперше за два роки я почув його голос.
Я здригнувся, не готовий до ностальгії, яку він викликав.
Це був той самий голос, який утішав мене, коли я хворів, підбадьорював мене після програшу в баскетболі та кричав на мене, коли я пробрався до клубу з підробленим посвідченням особи в старших класах і мене спіймали.
Це було моє дитинство — хороше, погане і потворне, все це було загорнуто в один глибокий, гуркітливий тон.
— Я прийшов не заради тебе. — Я сильніше притиснув руку до стегна.