Страница 97 из 139
Тривога перетнула її обличчя.
— О ні. Це має бути серйозно. Вона ніколи не дзвонить, окрім екстрених випадків, — вона подивилася на Стефана, — ти не заперечуватимеш, якщо я...
— Звісно, ні, — сказав він. Від незручного, стисненого Стефана з готелю не залишилося і сліду. — Я розумію. Будь ласка, дайте відповідь на дзвінок. Я буду тут.
Не сумніваюся.
Може, я зможу підкупити обслуговуючий персонал, щоб вони підсипали щось у його напій. Не так, щоб убити його, але достатньо, щоб вивести його з ладу на решту ночі.
Коли ми виходили з приймальні, я передав Бріджит її телефон, щоб зберегти хитрощі, але сказав:
— Джулз не дзвонила.
— Що? — її брови зійшлися збентежені. — Тоді чому ти...
— Він підійшов надто близько, — я стиснув зуби так сильно, що в мене заболіла щелепа.
Пройшло кілька секунд, перш ніж обличчя Бріджит прояснилося. Вона озирнулася довкола, а потім прошепотіла:
— Ти ж знаєш, що я маю танцювати з ним.
— Ти танцювала з ним
двічі
.
— Різ, взагалі він мене супроводжує.
Це було неправильно, і, судячи з того, як скривилася Бріджит, вона це знала.
Я зупинився перед приміщенням, яке, як я знав завдяки своїй передвесільній роботі, було бібліотекою.
— Заходь, — уривчасто сказав я.
Тяжке ковтання порушило тонкі лінії горла Бріджит, але вона корилася без суперечок.
Я пішов за нею всередину і з тихим клацанням зачинив за нами двері. Кімната ще не була повністю обставлена, і в ній не було нічого, крім килима, столу та великого дзеркала. Світло було вимкнене, але крізь фіранки пробивалося досить місячного світла, щоб я міг помітити насторожений вираз обличчя Бріджит.
— Я ж казала тобі, я мала привести його, — сказала вона. — Усі чекали, що я приведу з собою пару, і було б дивно, якби я танцювала з ним лише один раз.
— Перестань вимовляти слово «пара», — це прозвучало м'яко і небезпечно настільки, що вона здригнулася.
Я підійшов до столу біля вікна і притулився до нього, спостерігаючи за Бріджит темними, примруженими очима.
Одержимість і гнів охопили мене — не на неї, на нашу ситуацію та світ, де ми були змушені крастися, як злочинці. Я ненавидів необхідність приховувати її,
нас
. Я хотів, щоб увесь світ знав, що вона моя і тільки моя. Я хотів закарбувати себе на її шкірі і поринути у неї так глибоко, щоб вона ніколи не змогла мене витягнути.
— Зніми сукню, — сказав я.
— Різ...
— Зніми. Цю. Сукню.
Я почув, як Бріджит затамувала подих в іншому кінці кімнати, але вона не стала сперечатися. Натомість вона потяглася за спину і зробила те, що я просив, не зводячи з мене погляду весь цей час.
Крім нашого різкого дихання, тихий металевий звук застібки був єдиним звуком, що порушує тишу.
Я залишався нерухомим, м'язи скорочувалися від напруги.
Я не міг претендувати на неї так, як хотів поза цими стінами, але тут, прямо зараз, коли ми були лише вдвох?
Я збирався брати її доти, доки ми не будемо зовсім зруйновані.