Спотворені ігри

11. БРІДЖИТ

У літаку ми з Різом більше не розмовляли, але він відволік мене від думок про ситуацію з дідусем настільки, що я розбилася після його втечі. Напередодні я не заплющила очей, і більша частина польоту була як у маренні.

Але коли ми приземлилися, всі мої нерви повернулися, і я тільки й робила, що кричала водієві, щоб він їхав швидше, поки ми мчали через центр міста до лікарні. Кожна секунда, проведена на червоному світлофорі, здавалась мені секундою, втраченою дідусем.

Що, коли я не побачу його живим ні на хвилину, ні на дві, ні на три?

Мене накрила хвиля запаморочення, і мені довелося заплющити очі і змусити себе зробити глибокий вдих, щоб не потонути у хвилюванні.

Коли ми нарешті прибули до лікарні, Маркус, особистий секретар і права рука мого дідуся, чекав на нас біля секретного входу, який вони використали для високопоставлених пацієнтів. Ще з машини я помітила натовп репортерів біля головного входу, і від цього видовища мій неспокій потроївся.

— Його Величність в порядку, — сказав Маркус, побачивши мене. Він виглядав більш скуйовдженим, ніж зазвичай, що в світі Маркуса означало, що один з його волосків був не на місці, а на сорочці була невелика, ледь помітна складка. — Він прокинувся якраз перед тим, як я спустився.

— О, дякувати Богу, — я зітхнула з полегшенням. Якщо мій дідусь прокинувся, значить, все не

так уже й

погано. Правильно?

Ми піднялися на ліфті в особисті апартаменти мого дідуся, де я виявила Ніколая, що похмуро крокував коридором ззовні.

— Він вигнав мене, — сказав він як пояснення, — він сказав, що я дуже багато говорю.

Я посміхнулась.

— Типово, — якщо Едвард фон Ашеберг III щось і ненавидів, то це коли над ним метушилися.

— Так, — Ніколай видав наполовину смиренний, наполовину полегшений сміх, перш ніж обійняти мене, — радий тебе бачити, Брідж.

Ми не часто бачилися чи розмовляли один з одним. Ми жили різними життями — Ніколас як наслідний принц в Ельдоррі, я, як принцеса, яка щосили намагається вдати, що вона не принцеса, в США, — але ніщо так не скріплює двох людей, як спільна трагедія.

З іншого боку, якби це було правдою, ми повинні були бути нерозлийвода, відколи померли наші батьки. Але все склалося не зовсім так.

— Я теж рада тебе бачити, — я міцно стиснула його, перш ніж привітати його дівчину, — привіт, Сабріно.

— Привіт, — вона швидко обійняла мене, її обличчя було теплим від співчуття.

Сабріна була американською стюардесою, з якою Ніколай познайомився під час польоту до США. Вони зустрічалися вже два роки, і їхні стосунки викликали шквал шуму в пресі, коли про них вперше стало відомо. Принц зустрічається з простачкою? Рай для таблоїдів. З тих пір шум вщух, частково тому, що Ніколас і Сабріна тримали свої відносини під таким суворим секретом, але про їхню пару, як і раніше, багато пліткували в атенберзькому суспільстві.

Можливо, саме тому я відчувала такий тиск, що маю зустрічатися з кимось «підходящим». Я не хотіла розчарувати й дідуся. Він тепло ставився до Сабріни, але в нього трапилася істерика, коли він уперше дізнався про неї.

— Він чекає на тебе всередині, — Ніколай блиснув однобокою усмішкою, — тільки не метушись, бо він і тебе вижене.

Мені вдалося розсміятися.

— Буду мати на увазі.

— Я почекаю тут, — сказав Різ. Зазвичай він наполягав на тому, щоб слідувати за мною всюди, але, схоже, він знав, що мені треба побути наодинці з дідусем.

Я вдячно посміхнулася йому, перш ніж увійти до лікарняної палати.

Едвард, як і казали, прийшов до тями і сидів у ліжку, але вигляд його в лікарняному халаті і підключеного до апаратів викликав наплив спогадів.

— Тату, прокинься! Будь ласка, прокинься! — я схлипувала, намагаючись вирватися з хватки Елін і побігти в його бік. — Тату!

Але як би голосно я не кричала і як би не плакала, він залишався блідим і нерухомим. Апарат поряд з його ліжком видавав рівне, стійке виття, і всі в палаті кричали і бігали навколо, крім мого дідуся, який сидів з опущеною головою і тремтячими плечима. Раніше вони змусили Ніколая покинути палату, а тепер намагалися змусити піти і мене, але я не хотіла.

Тільки коли тато прокинеться.

— Татусю, будь ласка, — я кричала до хрипоти, і моє останнє прохання пролунало як шепіт.

Я не розуміла. Кілька годин тому з ним все було добре. Він поїхав купити попкорн і цукерки, тому що на кухні палацу закінчилися, і він сказав, що безглуздо просити когось принести те, що може легко дістати сам. Він сказав, що коли повернеться, ми з'їмо попкорн і разом подивимося «Холодне серце».

Але він так і не повернувся.

Я підслухала розмову лікарів та медсестер. Щось про його машину та раптове зіткнення. Я не знала, що це все означає, але знала, що нічого хорошого.

І я знала, що тато ніколи, ніколи не повернеться.

Я відчула печіння сліз за очима і знайоме стиснення в грудях, але я натягнула посмішку і постаралася не показати свого занепокоєння.

— Дідусю! — я кинулася до Едварда. Я називала його дідусем, коли була дитиною, і так і не змогла цього позбутися, але тепер я могла говорити це тільки тоді, коли ми були одні, тому що для короля це звернення було занадто «неформальним».

— Бріджит, — він виглядав блідим і втомленим, але йому вдалося посміхнутися, — тобі не треба було летіти сюди. Я в порядку.

— Я повірю в це, коли лікар скаже мені, — я стиснула його руку, цей жест був стільки ж заспокійливим для мене, як і для нього.

— Я король, — пробурчав він, — що я скажу, те й буде.

— Не у медичних питаннях.

Едвард зітхав і бурчав, але не сперечався. Натомість він запитав про Нью-Йорк, і я розповіла йому про все, що робила з того часу, як бачила його на минуле Різдво, поки він не втомився і не задрімав на середині моєї розповіді про злощасне пролиття вина Луї.

Він відмовився розповісти мені, як він опинився в лікарні, але Ніколай та лікарі ввели мене у курс справи. Виявилося, що мій дідусь мав рідкісне, раніше не діагностоване захворювання серця, яке зазвичай протікало у пацієнтів у прихованій формі доти, доки сильний стрес чи хвилювання не викликали його. У таких випадках захворювання могло призвести до раптової зупинки серця та смерті.