Повернення Рейчел

Глава 38

Листок штрикнув Бел прямісінько в око. Вона забрала його з обличчя, підбивши Еша ліктем.

— Обережно, камера, — зашипів той, ухиляючись від якоїсь гілки. Вони ховалися між деревами, що оточували Медісон-авеню, навпроти приземкуватого дідусевого будинку. — Котра година?

Бел зиркнула на телефон.

— Одинадцята нуль одна. Я сказала Рейчел, що вони поїдуть об одинадцятій тридцять. У нас буде не так і багато часу.

— А багато й не треба, — Еш повернув камеру, спіймавши в об’єктив стривожене обличчя Бел.

— Ну ж бо, Йордане, — зашепотіла Бел. Той нарешті вийшов з будинку і взявся пересаджувати дідуся на пасажирське сидіння його жовтої машини. Потім склав крісло, поклав його в багажник, а тоді сів за кермо. Завів двигун.

— Приємної прогулянки, дідусю, — сказала Бел, коли машина виїхала на дорогу і пропливла повз них. — Уперед.

Вони перетнули порожню вулицю: Бел, камера, тоді Еш. Подвір’я перерізала темна тінь від телефонної лінії угорі. Бел перетнула її, не озираючись.

Поруч зі сходинками, що вели до входу, стояло дерев’яне барильце з пластиковими квітами і потворна фарфорова жаба з вудкою.

Бел підняла жабу за голову. Під нею був удавлений у землю сріблястий ключ. Бел узяла його.

— Усі знають, що дідусь тримає запасний ключ під жабою, — він тут уже роками.

Лишалося сподіватися, що Рейчел теж про це чула.

— Посунься, — Бел штурхнула Еша, щоб той дав їй піднятися по сходах першою. Вставила ключ у шпарину і відімкнула двері. — Головне, не забути віддати жабі ключа.

— Так, мем.

— Її звати Барбара. Можна без «мем», — Бел пірнула в парку задуху дідусевого будинку. — Це Картер дала їй ім’я.

— Ні, я ж не... — почав виправдовуватися Еш — попався. — Ти знаєш, що я мав на увазі, — але ненадовго. — Оце тут душогубка.

Він зачинив за собою двері, силкуючись одночасно тримати камеру.

— Сюди, — Бел повела його коридором у вітальню, де чомусь було ще спекотніше. — Йордан застав Рейчел ось тут, — сказала вона, суто для камери. — Біля каміна, — Дівчина спробувала пройти її шляхом, роззирнулася: кошик із дровами біля каміна, телевізор, тумба під вікном у глибині вітальні. — Треба зрозуміти, що вона шукала. Це важливо, я точно знаю.

Бел зачекала, поки Еш підійде ближче. Вона завчасно наказала йому вдягнутися так, щоб його важче було впізнати на відстані, що в трактуванні Еша означало вбрати жовтий гольф і джинсовий комбінезон, які робили його схожим на міньйона.

— Думаю, найкраще поставити камеру на книжкову полицю, — Бел показала на великий стелаж, де тулилися сотні книжок, складених у порядку, зрозумілому тільки дідусеві. Багато з них вона впізнавала — він їх читав їй у дитинстві. — Тут її важче буде помітити, як думаєш? Ну, виймай ту свою маленьку камеру.

— Хто тебе виховував? — Еш опустив свій наплічник на підлогу і розстебнув його однією рукою. — Отак взяти і сказати «виймай», та ще й обізвати мою камеру маленькою.

Бел пирснула, але миттю про це пошкодувала, бо Еш аж надто тішився своєю витівкою.

— Поквапся, — гарикнула натомість. — Коли я виходила, Рейчел ще була вдома, але й гадки не маю, коли вона прийде.

— Намагаюся, — Еш вийняв із рюкзака чорний прямокутничок камери з крихітним об’єктивом і чорним дротом, що бовтався, як хвіст. Камера поміщалася в нього на долоні. — Ну, як тобі такий розмір?

— Годиться, — відказала Бел із кам’яним обличчям, не заковтнувши наживки.

— Для

ненав’язливої

зйомки, як каже Ремзі, — Еш поставив більшу камеру на журнальний столик, повернувши об’єктивом до них, щоб звільнити руки. — Треба розетка.

— Внизу за книжковою шафою, здається.

Еш присів навколішки й почав розсувати книжки в твердій палітурці, що стояли на нижній полиці.

— Знайшов. Чудово. Можна спустити дріт за стелажем. Де поставити камеру?

Еш, черкнувши по її руці пальцями, без попередження забрав камеру.

— Помічник оператора тут я, — пояснив він у відповідь на її кислу міну.

— Зате я — мозок операції.

— Це ми ще побачимо.

Еш помістив камеру на другу полицю зверху, десь на рівні очей, встромивши між двома стосами покладених горизонтально книжок. Корінці були темні, здебільшого чорні, і камера чудово губилася між ними. Її можна було помітити лише якщо знаєш, що шукаєш. А Рейчел не шукатиме — вона прийде по щось інше.

— Годиться? — озирнувся Еш.

Бел кивнула.

— Тепер треба просто спустити дріт за стелаж, — Еш зосереджено висолопив язика.

— Тільки не мацай його, як мене під час другої зустрічі, — сказала Бел, сподіваючись змусити його зніяковіти, бо це завжди було весело, а їй потрібно було якось відволіктися від клубка в животі.

— Не було такого, — сказав він спокійно. — Я для цього надто сором’язливий.

— То з моїми сідницями ти теж нічого не робив?

— Бел, я намагаюся зосередитись, — сказав він, обережно розмотуючи дріт. — А ще потрібен буде пароль від вайфаю. Пошукай, будь ласка.

Якщо вже він не може, доведеться послухати.

— Знайшла, — сказала Бел за мить, бо знала, де шукати. Папірець біля телевізора, де татовою рукою, величезними літерами було написано:

«Пароль вайфай: ППрайс123».

Бел провела пальцем по літерах, прагнучи торкнутися чогось, чого торкався він.

Еш підключив камеру в розетку і зсунув докупи книжки на нижній полиці. Відступив, милуючись своєю роботою.

— А нічогенькі з нас шпигуни, — сказав він. А тоді: — Мене звуть Меддокс. Еш Меддокс.

— Тебе звуть

підключи вже ту кляту камеру нарешті.

— Ти як розмовляєш зі своїм містером Смітом? — обурився Еш.

— Не забувай, що вони ще й побилися, — відказала Бел, досі відштовхуючи його, хоча якась її частина більше цього не хотіла.

— Ти можеш, ти крута дівчина, — кивнув Еш серйозно, виймаючи свій айпад. — Крута дівчина, яка їсть почуття на сніданок.

— І обід.

— А на вечерю немовлят, — додав Еш драматично.

Бел пирхнула, але вдоволеною не почувалась. Еш думає, що знає її. Можливо, навіть розуміє, що вона робить.

— Пароль? — Еш відкрив налаштування вайфаю.

— ППрайс123.

— Хвилинку, — заклацав Еш.

Натиснув кнопку на крихітній камері. Вона тихенько пікнула, але жодна лампочка на ній не засвітилися.

— Все, підключилися, — сказав Еш і, принісши планшет Бел, показав екран.

На ньому вони стояли пліч-о-пліч і дивилися на двох людей, які стояли пліч-о-пліч, встромивши носи в планшет. Один нагадував міньйона. Інша ледь помітно усміхалася.