Повернення Рейчел

— І дідусеві теж, — сказала Бел, не зводячи очей із Рейчел. — Я пішла навідати його сьогодні, але він каже тільки: «Чарлі, Чарлі». Він не розуміє.

Рейчел ковтнула.

— Важко це, — сказала вона, але явно лише для того, щоб не мовчати.

Бел прокашлялась.

— Так, а тим паче незадовго до дня народження. Щороку в цей час вони з татом ходили у похід, відпочивали на природі. Йордан каже, що однаково відвезе дідуся в Муз-Брук, — просто щоб розважити. — Око Рейчел сіпнулося, м’язи зарухалися під тонкою шкірою. — Завтра має бути гарна погода, і там є стежки, якими проїде його крісло. Я не піду — дідусь не пам’ятає мене і тільки плутається ще більше. Але піде Джефф. Звісно, це не замінить йому тата, але... хоч щось.

Настала черга Бел опускати очі — не можна було, щоб Рейчел відчула на собі надмірну увагу.

Ну ж бо, клюнь. Впади в пастку.

Адже саме це й потрібно було Рейчел: прибрати дідуся і Йордана з дому на кілька годин, щоб вона могла прокрастися й зробити там те, що їй треба. Бел знатиме, що Рейчел заковтнула наживку, якщо та спитає, о котрій це буде. Ну ж бо, Рейчел, питай.

— Яка гарна думка, — сказала вона, втискаючи палець у нижню губу. — Може, мені варто піти теж. О котрій вони збираються?

Попалась.

Бел щосили намагалася вгамувати усмішку.

— Йордан каже об одинадцятій тридцять.

Рейчел закивала начебто відсторонено, але Бел бачила її наскрізь.

— Здається, я записана до лікаря на дванадцяту, — ось, пішли виправдання. — Треба глянути в календарі.

Рейчел вийшла в коридор і покрокувала до сходів.

Бел зачекала кілька секунд, а тоді вийняла з кишені телефон. Надіслала Ешу повідомлення:

«У тебе є ще менша камера? Якась непомітна?»

Еш прочитав його вже за кілька секунд. Бел уся напружилась, дивлячись, як три крапки на екрані то з’являються, то зникають.

Ось і відповідь.

«Що ти в біса задумала цього разу?»

— Кому це ти так усміхаєшся? — запитала радісно Рейчел, коли повернулась у вітальню. Бел не чула, як вона підійшла.

— Нікому, — Бел заховала телефон. — Просто Еш, — бо якоїсь гарної брехні не вигадалось.

— Зі знімальної групи? — запитала Рейчел, і її усмішка стала капосною. — О, він гарненький, — підморгнула.

Кров прилила до щік Бел, забарвивши їх у рожевий.

— Ні.

Рейчел засміялась.

— Перестань, Рейчел, — Бел засміялась і собі, але тільки тому, що досі підігрувала їй.

Та зрештою замовкла і видихнула, але сміх і досі бринів у зморшках її очей.

— Знаєш, Б-бел, — заговорила вона несміливо. — Я знаю, що минуло всього два тижні, і цього замало, щоб ти до мене звикла. Та просто хочу сказати, що тобі не обов’язково називати мене Рейчел. Можеш називати мене мамою, — вона зніяковіло притискала кожен палець до подушечки великого. — Звісно, якщо для тебе це не надто дивно.

Між ними зависла ніякова мовчанка. Вони перетнули невидиму межу, і Бел не знала, як поводитись у цих незвіданих землях. Вона теж зніяковіла і почала накручувати на палець пасмо волосся. Не така вже й погана ідея, як подумати: Бел потрібно було, щоб Рейчел їй довіряла, щоб утратила пильність. Бо скоро вона завдасть їй удар. Завтра Бел її спіймає.

Бел прокашлялась і зробила крок до Рейчел у ті незвідані землі.

— Час готувати вечерю, Ре... м-мамо?

Рейчел засяяла.