Повернення Рейчел

— Він дуже плутається, а найбільше з довготривалою пам’яттю. Але ти хотіла розпитати його про Рейчел, правда? Може, я міг би допомогти.

Бел схилила голову набік, мовчки прохаючи його продовжувати.

— Він пам’ятає Рейчел, — сказав Йордан, глипаючи на таймер мікрохвильовки. — Принаймні молодшу її версію — до зникнення. Іноді сам починає про неї говорити. Переважно як про дівчину Чарлі. Знає, що вона любить книжки, і що викладає англійську. Власне, вчора вона заходила на каву. Теж без попередження, — Йордан стиснув губи у вузьку усмішку, що не показувала зубів. Бел роздратувало оте його «теж», яке об’єднувало їх із Рейчел. — І Патрик, здається, її упізнав. От тобі й відповідь на одне з твоїх запитань.

Клубок у животі Бел стиснувся.

— Рейчел приходила сюди?

Йордан кивнув.

— Хотіла навідати Патрика, поглянути, як він дає собі раду без тата. Попросилась до будинку, випила кави.

— І про що вони говорили?

— Та таке. Дрібниці. Про те, що будинок не змінився, відколи Рейчел востаннє його бачила. Я зварив кави, а тоді пішов скласти прання, щоб дати їм змогу побути наодинці.

— І ви не чули, про що вони говорили? — запитала Бел. — Я думала, це маленький будинок.

— Я був на другому поверсі, — заперечив Йордан. — Залишив їх на якихось п’ять хвилин. Але... — Він замовк і знову стиснув губи, наче вчасно зупинив себе.

— Йордане?

Розтиснув губи.

— Не хочу сказати нічого поганого — просто було трохи дивно. Коли я спустився, Рейчел тут не було, — він показав на кухонний стіл. — Дідусь був, і дві чашки кави, але не Рейчел. Я гукнув її, але вона не відповіла.

— І де ж вона була?

Кухню заповнило настирливе пищання. Йорданова голова смикнулась до мікрохвильовки. Бел прокашлялась, повертаючи її куди слід.

— Я знайшов її у вітальні, — сказав Йордан. — Запитав, що вона робить. Може, щось шукає. Вона відповіла, що просто хотіла подивитися, чи щось змінилося. Тоді подякувала мені за каву, яку, до речі, так і не допила, і пішла.

Бел голосно зімкнула щелепи, заскреготала зубами, пережовуючи повітря чи, може, все ж дещо суттєвіше.

— Де саме у вітальні вона була?

Йордан повернувся до мікрохвильовки.

— Біля каміна. Але пішла, щойно я її знайшов.

— Вона щось узяла?

— Ні, звісно, ні, — Йордан засичав, виймаючи гарячу тарілку з мікрохвильовий. Тушкована морква і шматок пирога з куркою.

Бел спробувала відтворити сцену: камін у глибині кімнати, за диваном і книжковими шафами. На думку не спадало нічого, що Рейчел могло б там зацікавити. То була звичайна собі вітальня, де колись жила родина, а тепер — самотній чоловік, який майже всіх їх забув.

Що Рейчел хотіла там зробити? Бо підозрілим було не лише ностальгічне блукання посеред візиту без попередження. Ні, підозрілими були ті її запитання про дідуся і Йордана, про те, чи Йордан возить його гуляти. Обидві ці зачіпки вели до єдиного висновку: у цьому будинку було щось бажане чи потрібне їй, але вона явно не хотіла цього розкривати. А якщо це було важливо для Рейчел, то і для Бел теж.

— Йордане, — сказала Бел, силкуючись звучати приязно й одразу зазнаючи поразки.

— Так? — відповів той незворушно, бо недостатньо добре її знав.

— На випадок, якщо тато забув вам сказати... Мабуть, йому було не до того, — заговорила Бел, вигадуючи на ходу. — Але дідусевий день народження ми завжди святкуємо в парку Муз-Брук. Йдемо в похід, рибалимо. — Це була брехня. Вони робили так лише раз. — Цього року тато планував те саме. Я знаю, що після інсульту це буде складно, тож похід, певно, відпадає, але біля кемпінгу є стежки, якими проїде його крісло. Завтра має бути гарна погода. Я подумала, може, варто все ж вивезти його туди, на годинку-другу. Подихати повітрям, пообідати на природі. Дідусь буде радий. Сподіваюся, це трохи розрадить його — він же явно сумує за татом. — Це була єдина частина монологу, яку Бел не довелося вигадувати. Язик заплівся природно, очі затягнуло поволокою — хто-хто, а вона дуже сумувала за татом.

Йордан стиснув губи. На його обличчі з’явився такий вираз, якого Бел не могла прочитати: вона не знала його достатньо добре.

— Ну, якщо цього хотів би твій тато... — промовив він, чи то стверджуючи, чи то запитуючь.

— Так, — вхопилася за свій шанс Бел. — Хотів би, — на татові тут досі все трималося, навіть коли самого його не стало. — Може, Джеффу вдасться приєднатися. Хай хоч один із його синів буде поруч.

— Гаразд, — відповів Йордан неохоче, розбивши слово на дві частини, наче розумів, що йому брешуть, але був не проти клюнути, бо сказати «ні» було значно важче. І це був правильний вибір, бо «ні» Бел йому не подарувала б. — О котрій?

— Може, десь об одинадцятій, — Бел підрахувала час у голові, припасувала до свого плану. — Так, завтра об одинадцятій. Я скажу Джеффу, щоб зустрів вас там.

У дупу дядька Джеффа. Тепер у нього є плани — бо нема чого помилятися, хай знає.

А ще плани будуть у Бел і Еша.

І в Рейчел.

Завтра буде дуже насичений день.

— Гаразд, домовились.

— Добре, — сказала Бел, насправді маючи на увазі «чудово».

— Рейчел! — Бел зачинила за собою двері, і замок клацнув двічі, наче рахував час до чогось. — Я вдома!

Бел зачекала, прислухаючись до будинку, виловлювала тріскотіння кроків чи людський подих. Рейчел ходила тихо, ступаючи зграбно і хижо. Із кожним днем Бел вивчала її дедалі краще. Знала її ходу, визначала втому за кліпанням, роздуми — за звичкою притискати всі пальці по черзі до подушечки великого.

Рейчел вигулькнула в коридорі безгучно, і її обличчя прорізала усмішка.

— Як твій день? — запитала вона, відступаючи, щоб Бел могла пройти у вітальню.

Бел кинула куртку на диван. У неї був чудовий день.

— Нормально.

Рейчел кивнула.

— Слухай, у Картер все гаразд? За сніданком вона була якась мовчазна.

— Усе в неї добре, — Бел розуміла, навіщо вона це каже. Рейчел намагалась використати Картер проти неї, але Бел у її гру не гратиме. — Думаю, всі просто хвилюються за тата. Мені його дуже бракує, — а це вже її гра.

Рейчел опустила очі й узялася теребила на собі джинси, збираючи цупку тканину в складки то так, то сяк.

— Знаю, люба, — сказала вона. — Мені шкода.

Прозвучало це вибачливо, але Бел вирішила не ловити її на цьому — це було б помилкою. Рейчел не має знати, як пильно Бел стежить за нею. Ні, вона дізнається про це, коли буде вже надто пізно.