Повернення Рейчел

Глава 37

— Добридень, Йордане.

Бел вишкірила зуби в усмішці, але, судячи з Йорданового настороженого погляду, вигляд у неї був доволі грізний.

— Привіт, Аннабель, — сказав він і прочинив двері ширше. — Ми не чекали гостей. Я саме готую твоєму дідусеві обід.

— Чудово, я допоможу, — Бел не лишила йому вибору, переступивши поріг і схопившись за двері. Зайшла усередину й примружилась, коли в обличчя їй вдарила хвиля сухого жару.

Йордан кивнув із розумінням.

— Твій дідусь трохи змерзляк.

Бел покрокувала за ним коридором, повз сходи, що виднілися праворуч.

Дідусь більше не міг підійматися по них, тож будинок поділився на дві частини. Кабінет тепер був його спальнею, а Йордан спав нагорі, у колишній татовій кімнаті. Весь цей будинок пістрявів клаптиками історії Прайсів. Своєї бабусі Бел ніколи не бачила — вона померла ще до її народження, прямісінько тут: вдарилася головою, невдало впавши зі сходів. Малими Бел і Картер пробували викликати її дух — ще до того, як почали боятися привидів.

«Бабцю Прайс, поглянь, як я стою на руках!»

«Бабцю Прайс, а чорти справжні?»

Дідусь сидів у вітальні, у своєму кріслі — там, де колись їй читав.

— Патрику, в тебе гості, — сказав Йордан, ретельно відділяючи слова. — Твоя внучка, Аннабель. Класно, га?

Бел сіла на диван навпроти, щоб дідусь її бачив.

— Привіт, тіто, рада тебе бачити, — заговорила вона так само, як Йордан, роблячи акцент на кожному приголосному.

— Я буду на кухні, — сказав Йордан. — Хочеш чогось випити? Кави?

— Ні, дякую.

Йордан вислизнув з кімнати, м’яко ступаючи по товстому килиму, лишаючи їх удвох.

З минулого літа, коли в дідуся стався перший інсульт, Бел ще жодного разу не лишалася з ним наодинці. Тато завжди брав усе на себе й був поруч, щоб утрутитись, коли дідусь почне плутатися, щоб бути знайомим обличчям у місиві потрощених спогадів.

— Спекотно тут, правда? — Бел почала пітніти.

Дідусь крекнув невизначено.

— Тобі сподобалась родинна вечеря минулого тижня, дідусю? — запитала Бел голосно. — Паелья?

Дідусь підняв тремтячий палець і нарешті глянув на неї.

— Чарлі?

— Тата тут немає. — Як же боляче було це вимовляти. — Він поїхав ненадовго, пригадуєш? Але скоро повернеться, обіцяю.

Дідусь кивнув, задираючи голову замість того, щоб опустити її, аж складки шкіри на шиї натягнулися.

— А наступного тижня святкуватимемо твій день народження. Круто, правда?

Дідусь просто дивився на неї порожньо. Можливо, вона поквапилась. Чи, може, усе справді так, як і казав їй тато: дідусь не пам’ятає Бел, вона просто випала з його пам’яті. Можливо, Рейчел теж. І в цьому ніхто не міг зрозуміти його так добре, як Бел. Пам’ять — ще те стерво. Чого немає, того немає — хоч гопки скачи. Але Бел усе одно спробує. Мусить спробувати.

— Хто ти? — запитав її дідусь, щойно вона розтулила рота.

— Бел. Аннабель. Донька Чарлі.

— Рейчел? — запитав дідусь, і волосся на потилиці Бел стало дибки.

— Ні. Я її донька. — Як дивно було казати це отак просто, коли нічого простого в цьому не було.

Дідусів погляд ковзнув її обличчям.

— Рейчел?

— Рейчел — моя мама, — Бел спробувала ще раз, але те заборонене слово знову здалося разюче неправильним. — Ти пам’ятаєш Рейчел?

Його голова ворухнулася — не кивок, але, можливо, його зародок. Бел згодився будь-який знак. Вона почувалася по-дурному, покладаючи всі свої надії на чоловіка, який не міг нічого пам’ятати, але що вдієш? Зрештою, такі сподівання всі колись покладали на Бел, яка тоді ще не могла і двох слів зв’язати.

— Рейчел зникла. Ти це знаєш? — запитала Бел поволі, нервово затиснувши долоні між колінами.

Дідусеві очі замерехтіли. Одна рука впала на коліна.

— Чарлі?

— Так, Рейчел — дружина Чарлі.

Дідусь глянув кудись понад її плечем, у коридор. Видивляється Йордана?

— Тіто?

— ...То був нещасний... випадок? — пробурмотів він. — Ніхто не хотів її вбивати.

— Її ніхто й не вбивав, дідусю. — В обличчя Бел бухнула гаряча хвиля роздратування, та вона нагадала собі, що нечесно на нього сердитися. — Рейчел повернулася, пригадуєш? Ти її бачив.

Дідусеві губи смикнулись.

— Ти знаєш, де вона була досі, дідусю? Її хтось знайшов? Ти пам’ятаєш?

Уся надія була на це.

Дідусь заплющив очі.

— Хочу їсти.

— Дідусю, будь ласка, — Бел зсунулась на краєчок дивана. — Скажи мені, що ти пам’ятаєш про Рейчел. Я не зможу допомогти тату, якщо ти не допоможеш мені.

Дідусь витріщився на неї розфокусованими, невидющими очима. Його губи рухались, але звуку не було.

— Рейчел? — спробувала Бел іще раз.

Реакції — нуль.

Бел розуміла, що це безглуздо, і клубок, що смикався на нитках у її животі, з нею не сперечався. Дідусь нічого не знав, та навіть якби колись йому було щось відомо, він розгубив це знаття разом зі своїми розбитими спогадами, разом із пам’яттю про двох онучок. Схоже, Джефф розгледів у дідусевих плутаних репліках щось, чого там не було. Клятий Джефф пустив її по хибному сліду.

— Забудь, дідусю, — Бел здалася й провела рукою собі по обличчю, стираючи невдоволення. — Вибач.

У дверях з’явилася голова Йордана.

— Обід за кілька хвилин, Патрику, — гукнув він, сторожко зиркнувши на Бел темними очима і стиснувши нерішуче губи.

— Що? — гаркнула Бел, сподіваючись добитися бажане страхом.

— Д-даруй, — він відступився на крок, а потім непевно зробив крок уперед. — Ненароком підслухав.

— Ненароком, — повторила Бел. Роздратування зросло, закипіло гнівом.

Йордан вибачливо здійняв руки.

— Маленький будинок, а ти говорила голосно. Не те щоб я прислухався. — Йордан зайшов до кімнати. — Мені дуже шкода, що дідусь не може відповісти на твої запитання. Певен, він старався, правда ж, Патрику?

Дідусь крекнув.

— Поговорімо деінде? — запропонував Йордан, показуючи великим пальцем собі за плече.

Бел підвелась і вийшла на крихітну кухню, де гурчала мікрохвильовка, урочисто обертаючи у жовтому сяйві дідусів обід.

— Даруй, — Йорданові густі брови поповзли вгору, зібравши чоло у зморшки. — Не люблю говорити в його присутності так, наче його немає. Я б радив не брати це близько до серця, бо він і мене рідко згадує, а я йому не рідний. Вам набагато важче.

— Усе гаразд, — шморгнула носом Бел. Не те щоб дідусь забув її навмисно. Не те щоб він покинув її навмисно, як дехто.