Повернення Рейчел

— Боб із Вермонту, — сказала вона хрипко й гостро. — Яке його повне ім’я? Роберт Меєр?

Джефф примружився.

Бел поплескала в долоні, кваплячи його.

— Так.

— Бляха! — Бел схопила телефон, випередивши дядька.

— Ану від...

Бел ковзнула пальцем по екрану, приймаючи виклик, і піднесла телефон до вуха.

Джефф скочив на ноги, і Бел квапливо позадкувала.

— Алло? — пролунав хрипкий голос у слухавці. Боб із Вермонту — раніше для Бел він був лише ім’ям, а тепер до образу додався голос. — Джеффе, маю тобі щось сказати.

— Вітаю, Бобе, — сказала Бел, ухиляючись від Джеффа. Вони витанцьовували біля столу, і Бел випростала руку, тримаючи його на відстані.

— Це не Джефф.

Що ж, цей Боб із Вермонту був доволі спостережливим чолов’ягою.

— Ні, не Джефф, — сказала Бел. — Це Бел, його небога.

— Мала Чарлі?

— Мала Чарлі, — повторила Бел. — Якщо вже ви про нього згадали, маю вас щось спитати.

— І я навіть знаю що. — Динамік залоскотало зітхання.

— Ви були останнім, кому тато телефонував перед зникненням, — однаково вирішила сказати Бел. — Вночі, о третій. Відтоді його ніхто не бачив. Що він сказав, Бобе? Це дуже важливо, — додала вона розпачливо, аж замлоїло горло.

Знову зітхання. Боб із Вермонту, спостережливий сопун. Хто б міг подумати, що він буде останнім, хто контактував із татом.

— Я вже говорив про це з поліцією. Щойно. Хотів сказати про це Джеффові.

Але нічого з цього Бел не цікавило.

— Що тато вам тоді сказав? Це важливо.

Джефф уже покинув спроби вихопити в неї телефон, і тепер просто прислухався, бігаючи очима.

— Нічого він не казав, — відповів Боб, загострюючи приголосні. — Той дзвінок тривав кілька секунд. Я підняв слухавку, сказав: «Алло, хто це?». Ніхто не відповів. Але було чути вітер, наче хтось там є, але мовчить. Оце й усе. Я більше нічого не знаю, і поліції сказав те саме.

Бел затамувала подих, ловлячи його в клітці зі щік. Вона гарячково міркувала. Якщо тато нічого не казав, то це міг бути й не він. Це могла бути Рейчел, яка скористалася його телефоном. Інший варіант: Боб із Вермонту їй бреше.

— Що він сказав? — запитав

Джефф.

Бел проігнорувала його.

— Мій тато телефонував із Данвілля. Схоже, він їхав до вас? — То було не запитання, але Бел чемно поставила знак запитання наприкінці.

— Ну, тоді він не доїхав. Я його не бачив. І взагалі не розумію, чого мене вплутали у ваші родинні справи. Тепер мені в двері стукають копи зі своїми питаннячками.

— З якими питаннячками? — Бел перевела погляд на Джеффа, силкуючись пригадати всі ті клаптики, які він розповідав про Боба. Хіба там не було чогось про даркнет?

— Тільки тому, що я живу на окраїні, — все далі бубнів Боб.

— Може, це через вашу

діяльність в мережі? —

запитала Бел, силкуючись сформулювати це якнайчемніше.

— А тепер і ти говориш, як лягава, — пирхнув Боб. — І ні, я не продавав твоєму татку фальшиві доки — знаю ж, що хочеш спитати. Я навіть не бачив його, даю слово.

Бел замовкла. Боб дав їй своє слово, але не лише його, а й дещо інше, цінніше.

— Ви продаєте фальшиві документи? — запитала Бел, чіпляючись за ниточку.

Пауза.

— Ні. Не продаю.

— Гаразд, але якщо ви цим цікавились, то, певно, знаєте, скільки може коштувати придбати собі нове ім’я? Усі документи? Паспорт? Водійське?

— Кажу ж тобі, я нічого про ці штуки не знаю, — відказав Боб, трохи перестаравшись з обуренням.

— Трьох тисяч доларів вистачить? — вирішила спробувати своє щастя Бел.

Боб шумно видихнув у слухавку.

— Думаю, цілком, — відповів він обережно.

У животі Бел усе перевернулось, і клубок важко бухнувся на дно.

Її тато не заїжджав до Боба з Вермонту — Боб дав їй слово. Зате в нього міг побувати дехто інший.

Бел вирішила ризикнути ще раз. Попри те, що дядько Джефф стояв поруч, втрачати їй було нічого.

— Скажіть, шістнадцять років тому до вас не приїжджала Рейчел Прайс із таким проханням? Вона могла придбати документи і заплатити готівкою.

На Джеффові очі лягла тінь. Він не дивився на Бел, а не кліпаючи, чекав, коли на її обличчі відіб’ється Бобова відповідь.

Боб кашлянув. «Якщо вони з Джеффом бодай трохи схожі, то далі буде брехня», — подумалось Бел.

Вона чекала.

— Ні, не приїжджала, — відповів він повільно й чітко. — Я ніколи в житті не бачив Рейчел Прайс. Невже ти думаєш, що я не сказав би Джеффові, якби вона приїхала до мене? Невже думаєш, що дозволив би твоїй родині страждати й чекати стільки років? Вона ніколи в мене не була, і щодо цього теж я даю тобі слово. Я не бачив жодного з твоїх батьків, і гадки не маю, навіщо твій тато зателефонував мені і втягнув у все це. Але я більше не хочу мати з цим нічого спільного, чуєш?

Бел похнюпилася.

Може, він бреше про щось одне зі сказаного? Вірити в обидві його відповіді? У жодну?

— Чую вас дуже добре, Бобе з Вермонту, — сказала Бел.

Гудки.

— Який приємний дядечко, — Бел кинула телефон дядьку.

Той спіймав його незграбно, притиснув до грудей.

— Що він сказав?

— Нічогісінько, — шморнула носом Бел. — Тато телефонував йому тієї ночі, але нічого не сказав — принаймні з його слів. Боб його ніколи не бачив.

Джефф кивнув.

— Я йому вірю. Боб не брехав би.

— Та як можна? Люди, які крутять оборудки в даркнеті, не здатні на брехню, дядьку Джеффе.

Той завагався, кліпнув.

— Чому, на твою думку, твоя мама бреше про своє зникнення?

— Я взагалі не думаю, що вона бреше, — відказала Бел удавано обурливо. — А ви що, думаєте? — парирувала вона.

— Ні... — протягнув Джефф.

— От бачите, ніхто так не думає.

Джефф кашлянув у кулак.

— Не кажіть Рейчел про дзвінок, — сказала Бел, вхопивши свій покинутий на столі телефон. — Або я розповім їй, що ви розпитуєте про те, куди вона насправді зникла.

Джефф зам’явся, втягнув голову в плечі.

— Домовились, — промимрив він, втупившись у підлогу.

— Чудово, — Бел штовхнула двері підбором, звільняючи Джеффа. Показала йому великі пальці. — Родина на першому місці.

Кожен із них тепер віддавав Рейчел по крихті. І по частинці себе.

Родина на першому місці. Далі — дідусь.