Повернення Рейчел

— Це збіг, — дівчина примружилась, наче прицілилася для пострілу. — На камерах спостереження із травмпункту видно, як він сидить у черзі, щоб накласти шви. Його видно весь той час, що він пробув у лікарні. Він їде звідти лише о сімнадцятій тридцять вісім. До речі, дорога додому займає шістнадцять хвилин, як і порахував його адвокат. Тобто він приїхав о сімнадцятій п’ятдесят чотири. Жуліан Тріпп знаходить мене в машині кілька хвилин по вісімнадцятій. Прибуває поліція, знаходить документи Рейчел і телефонує батькові о вісімнадцятій двадцять п’ять. Тато був удома. Є ще дзвінок на телефон Рейчел чотири хвилини по вісімнадцятій: він хоче спитати, де ми. Той дзвінок також пройшов через базову станцію мобільного оператора біля дому, а отже, він телефонував саме звідти. Якщо ти вважаєш, що з лікарні він одразу поїхав на місце викрадення, то для цього йому знадобилося б дев’ятнадцять хвилин. Тож, у нього лишалося всього вісім хвилин на те, щоб викрасти Рейчел, убити її, позбутися тіла й дістатися додому якраз вчасно для того дзвінка. Одна тільки дорога додому зайняла б шість хвилин. Це неможливо. Він цього не робив, — Бел перевела подих. Усе це вона завчила назубок багато років тому і використовувала вже не вперше. — По-твоєму, за цей час можна вбити людину й заховати тіло так, щоб його ніколи не знайшли?

Бабуся зблідла. Її шкіра тепер висіла зморшками біля її рота — наслідки життя, впродовж якого вона постійно супилася.

— Нагадую, що ти говориш про свою матір.

Ось, знову це слово. Від того, що злетіло з бабусиних губ, природнішим воно не стало.

— Що тут відбувається? — у кімнаті пролунав новий голос. Його Бел впізнала б будь-де.

— Тату? — повернулася вона, шукаючи його поглядом у тому яскравому світлі.

Чарлі йшов на знімальний майданчик: важкі черевики гупали об дерев’яну підлогу, широкі плечі виднілися під вимащеною мастилом сорочкою.

— Ви казали, що триматимете Бел до чотирнадцятої, — сказав він до Ремзі, запускаючи брудні пальці в коротке волосся кольору його улюбленої кави — чорної з вершками, присипане на скронях сивиною. — Уже майже п’ятнадцята сорок. Я хвилювався, телефонував, але вона поза зоною.

— Перепрошую, — Ремзі схилив голову. — Ми запрацювалися і втратили лік часу.

— Чарлі Прайс, — промовила бабуся, розтягуючи те останнє «с», наче доводила влучність свого прізвиська.

Чарлі нарешті помітив її, його очі округлилися.

Бел спіймала тінь, що рухалася за батьковим плечем, — це Ремзі повернувся до Джеймса, покрутив вказівним пальцем і вимовив самими губами: «Знімай, знімай». Камера підкорилася.

— Що тут відбувається? — повторив Чарлі.

— Про мою доньку знімають документальний фільм, тож я маю повне право бути тут, — кинула бабуся, розпрямляючи плечі під своїм зеленим шарфом. Вона зміряла Чарлі поглядом і зморщила ніс. — Бачу, ти так і не навчився мити руки.

— Я був на роботі, — відказав Чарлі спокійно. — Декому з нас доводиться заробляти собі на життя.

— Ох, знову за своє, — шморгнула носом Сьюзен. — Весь час з усіма на ножах. Не уявляю, як ти живеш у таких умовах, Аннабель, люба.

— Я... — почала Бел.

— Усе гаразд, Бел, не треба на це відповідати, — тато кліпнув їй заспокійливо, і ті блідо-блакитні, широко посаджені очі сказали їй усе без слів. «Сердиті люди завжди здаються винуватими», — любив говорити він.

— Він забороняє тобі говорити, сонечко?

— Сьюзен, прошу, — Чарлі процідив застояне повітря кімнати крізь зціплені зуби.

— Оце норов, — відповіла бабуся, хоча досі з усіх присутніх голос підвищувала тільки вона.

Клубок у животі Бел крутнувся, стикаючись і звиваючись у гонитві за власним хвостом.

— Чому ви досі знімаєте? — Чарлі підняв очі на мікрофон, який Саба вже піднесла ближче до нього. — Припиніть знімати, будь ласка.

— А що таке, Чарлі? — запитала бабуся. — Не хочеш, щоб світ бачив, який ти насправді?

Повітря в кімнаті стало густим, мов гума, і Бел проковтнула цілу її грудку, годуючи клубок у животі.

— І хто ж я насправді, Сьюзен? — Чарлі повернувся до неї.

— Мені повторити?

Чарлі відступив, стиснув губи у вузьку посмішку і потер пальцями щетину на підборідді.

— Ні, не обов’язково. Я чув це вже сотню разів. Проте думав, за ці роки ти вже втомилася від камер.

— Я припиню, коли всі знатимуть правду, — вкусила його бабуся.

— Це не має сенсу, — зітхнув Чарлі. — Ти втратила доньку того дня, Сьюзен. Я втратив дружину і своє колишнє життя. Ну ж бо, Бел, збирай речі, поїдемо додому. Ти, мабуть, голодна.

Мала б бути, але той жахливий клубок у животі заблокував усі інші відчуття.

— Я хвилююся за Аннабель, — сказала бабуся, знову намацуючи її руку, але Бел вчасно забрала її. — Мене лякає, що вона живе в тому домі, наодинці з тобою.

— Це просто смішно, — сказав Чарлі. — Бел, ходімо.

— Іду.

Проте вона не зрушила з місця, бо була затиснута столом із шахівницею, застрягла посередині тої нічийної території.

— Смішно? — бабуся почала верещати. Слова посипалися з неї немов горох, наштовхуючись одне на одного. — А як ти поясниш, що всі жінки у твоєму житті зрештою опиняються в могилі?

У кімнаті запала нудотна, задушлива тиша.

Чарлі примружився, і його обличчя вкрилося такими ж зморшками, що й від сміху.

— Що ти маєш на увазі?

Бабуся розтягнула свій зелений шарф у руках, наче вважала, що виграє цю війну.

— Твоя мама померла, коли тобі було шістнадцять, правильно?

Бел ледь не зойкнула. Невже вона хоче сказати, що...

— То був трагічний нещасний випадок, — промовив Чарлі хрипло, і на його щоці засмикався якийсь м’яз. — Вона впала зі сходів і вдарилася головою. Я спав.

— Авжеж, ти спав, — протуркотіла бабуся глузливо, наче заспокоювала дитину. — Але дві трагічні смерті поспіль починають здаватися закономірністю, Чарлі.

Тато засміявся, ховаючи під тим вимушеним реготом біль, і похитав головою.

— Чудово, — сказав він. — Отже, тепер я не лише вбивця своєї дружини, а ще й матері. Круто.

Ох, трясця. Не треба було йому цього казати. Авжеж, це був очевидний сарказм, і це будь-хто зрозумів би, але камера досі знімала, і, потрапивши в погані руки, ці слова могли йому зашкодити. І взагалі, чому тато погодився на цю документалку? Від початку було зрозуміло, що нічого хорошого з цього не вийде. Тепер Бел треба зробити щось гірше, щоб допомогти йому.

— Вали додому, Сьюзен. Вертайся до своїх довбаних коней. Сиди з ними й далі, цілуй їх у дупи, — сказала Бел.

Отепер хтось у кімнаті зойкнув.