Повернення Рейчел

Бабуся аж втягнула голову в плечі й роззявила рота, дивлячись на Бел. Це був контрольний. Битву скінчено.

— Ходімо, мала, — Чарлі спіймав її погляд, стримуючи усмішку. — Поїхали, — він повернувся до Ремзі, і його обличчя знову спохмурніло. — Ремзі, на кілька слів. Без камер.

— Так, авжеж, — відповів той, знову виринаючи з-за лаштунків. — Еше, запитай, чи Сьюзен не хоче чогось випити? Чаю? Кави?

— Тільки не в другій половині дня, — шморгнула носом бабуся, переможено опускаючись на край дивана.

— О, авжеж, — Еш ніяково переминався з ноги на ногу. — Тоді... пива?

— Еше, ні, — зашипів Ремзі, прямуючи за Чарлі до дверей. — Принеси їй якоїсь води.

— Якась вода буде за хвильку, — Еш хвацько підняв угору вказівний палець, крутонувся, мов офіціант, і хутко замиготів своїми картатими штаньми до дверей, за якими вже зник Ремзі.

Бабуся не звертала увагу на Бел, навпаки, ретельно уникала її — отже, тут усе без змін — і нишпорила у своїй сумочці. Власне, на Бел не дивився ніхто: Саба і Джеймс зосередилися на своєму обладнанні, щось там клацаючи, а камера взагалі була розвернута в інший бік. Отже, це її шанс.

Бел нагнулася, двома пальцями вхопила з шахівниці чорну королеву і встромила фігуру собі в рукав — ніхто цього навіть не помітив. Тепер це її. Клубок у животі зник, а від дотику холодного мармуру до шкіри в голові трохи проясніло. Це було потужне відчуття, та воно ніколи не тривало довго. Але здобич лишалася з нею.

Бел покрокувала геть, навіть не озирнувшись ні на шахівницю, де тепер бракувало королеви, ні на жінку, що сиділа біля неї.

— Бувай, бабусю, — гукнула вона через плече, жваво і дзвінко. — Була рада бачити! Приїжджай до нас іще.

Бел вийшла на паркувальний майданчик, і прохолодний квітневий вітерець одразу ж залоскотав їй обличчя. У животі вже формувався новий клубок, вичікуючи свого часу. На центральній вулиці було гамірно — перегукувалися машини, довжелезні вантажівки надсилали сейсмічні вібрації, з того боку дороги вищали діти, граючись пластиковим лосем просто біля крамниці «Скоґґінс».

Тато і Ремзі вже були посередині майданчика. Вони прямували до запилюженого й заляпаного багном сірого по-зашляховика Чарлі.

— Присягаюся, — говорив Ремзі, зчепивши руки на грудях, — це не було зумисним. Ми затрималися з Бел — вона була дуже скута, тож їй знадобилося трішечки більше часу. А Сьюзен приїхала на годину раніше, ніж ми просили. Цієї накладки не мало бути, присягаюся.

Бел знала, що Ремзі каже правду, але він не допоміг їй у тій залі, тож нехай викручується сам.

— Та ситуацією ви все-таки скористалися, не вимкнувши камеру, — Чарлі потер якусь пляму на сорочці. — Погляньте на мене: я навіть не думав, що сьогодні потраплю в об’єктив.

— Мені дуже шкода, але ми знімаємо документальний фільм. Відобразити ситуацію в об’єктиві — наша робота. Ви згодилися на це, підписавши договір.

— На таке я не підписувався, і ви це добре знаєте.

— Слухайте, Чарлі, ми не мали наміру вас дурити, і компенсація, на мою думку, була доволі щедра. А ще я попередив вас про приїзд Сьюзен і час її інтерв’ю в імейлі.

Чарлі роздратовано почухав голову.

— Слухайте, — Ремзі підняв на нього очі. — Це фільм про вас і вашу родину. Він також стане вашою першою публічною заявою за весь час. Це можливість показати, як ви живете і як на вас вплинуло зникнення Рейчел. Те, що думає про вас Сьюзен, — частина загальної картини. Вона вже розповіла світові свою версію. Але цей фільм — ваша нагода вплинути на те, як бачать вас інші. І, можливо, мої слова для вас нічого не варті, але я вважаю, що ви добре трималися сьогодні.

Хай що робив Ремзі, йому вдавалося. Чарлі протяжно видихнув, пирхаючи верхньою губою.

— Гаразд, — сказав тато. — Але більше ніяких

накладок.

Ніяких сюрпризів.

Ремзі переможено підняв руки.

— Ніяких сюрпризів, домовились. Отже, завтра зустрічаємось із вами та іншими членами родини у вас удома? Почнемо об одинадцятій, якщо все без змін?

— Так, гаразд. — Здається, Чарлі був готовий відступити. Бел зрозуміла це з вигину його плечей.

— Гарна робота, Бел, — сказав Ремзі, повернувшись до неї і усміхаючись. — Чудова. Дякую.

Він що, вже забув про всі ті її «не знаю»? Мабуть, та штука з бабусею витіснила все це з його пам’яті. А шкода, бо до того Бел наче непогано вдавалося бути милою. Та що вже вдієш?

їй

можна було справити погане враження.

Лише біля машини Чарлі повернувся до Бел і спіймав її погляд.

— «Вали і цілуй своїх коней у дупи»? — засміявся він. — Хто тебе виховував?

— О, одна жахлива людина.

Тато розсміявся ще дужче. Це добре. Їй хотілося розвеселити його після того, що сталося. Він похитав головою і запитав:

— То як минуло інтерв’ю? Без пригод? Ніхто тебе не засмутив?

— Ні, все добре. Тільки довго. І не можна було торкатися несправжньої води.

Бел потягнулася до ручки на дверцятах.

— Ой, стривай, — тато зупинив її. — Я завалив переднє сидіння інструментами і всілякими штуками. Стрибай на заднє, мала.

Погляд Бел поблукав до заднього сидіння за брудним склом. Вона ковтнула слину й насилу відірвала погляд.

— Ні, я сидітиму спереду, — хутко заперечила, відкриваючи передні дверцята.

— Бел, там повно мотлоху. Просто сядь ззаду.

— Ні-ні, дивись, я вміщаюсь. — Дівчина перелізла через скриньку з інструментами, купу паперів, їжі та пляшок «Маунтін Д’ю

[1]

» — бо її тато досі був великою дитиною, яка пила «Маунтін Д’ю». Підняла скриньку з інструментами, сіла на сидіння й поклала її собі на коліна. Скринька була важка і незручна, але місце під ногами займали татові речі та наплічник Бел. — Бачиш? Тут повно місця.

Тато похитав головою і завів двигун.

— Бутерброди з беконом на обід? — запитав він, хоча відповідь була йому не потрібна.

— Ти надто добре мене знаєш.