Повернення Рейчел

Глава 7

Бел знайшла її на улюбленому місці: у дальньому кутку цвинтаря, під великим червоним кленом, що восени розкидав криваві плями листя на цілу милю. Ніде правди діти — їх завжди захоплювали темні речі. Бел здалеку помітила її на огорожі: спущені ноги бовтаються, копаючи п’ятами камінь.

Бел підійшла до неї, минувши подзьобані надгробки, безоких янголів і старі букети квітів, від яких уже відгонило гнилизною. Дівчина спинилася метрів за шість і приклала до очей складену дашком долоню.

— Щоб я трісла, — гукнула Бел. — Невже це Картер Прайс? Геніальна балерина та майбутня зірка документального кіно?

Картер підняла голову, спрямувавши на Бел погляд світлих очей над гострими вилицями — блідо-блакитні, мов неспокійна вода. Ще кращі, ніж у Бел. То були очі Прайсів. Картер схилила голову набік, а її довге, аж до поясу, мідно-каштанове волосся, що ковзнуло лискучою хвилею по плечах, наче ловило сонце й відмовлялося його віддавати.

— Стулися, — Картер крадькома зиркнула на свою руку, в якій біліло щось затиснуте між пальцями.

— Ти куриш? — Бел вмостилася поруч із нею на огорожі.

— З чого ти це взяла? — Картер піднесла цигарку до рота.

— Відколи?

— Відучора, — закашлялась Картер. — Не кажи мамі — вкрала з її сумочки.

— Я взагалі ніколи нічого нікому не розказую, — Бел підсунулася до неї, аж поки їхні коліна торкнулися. — Дай-но.

Картер простягнула їй затиснуту між тонкими пальцями цигарку.

— Дякую, — Бел тицьнула її собі до рота й глибоко затягнулася. Відтак загасила об камінь і кинула в траву.

— Агов! — Картер повернулася до неї, обурено здійняла брови. — Сама ж куриш.

— Ну, ти краща за мене. І тобі п’ятнадцять, — Бел поплескала її по плечі трішки по-покровительськи. Зрештою, це робота старшої кузини.

— Та ти знущаєшся, — засичала Картер.

Бел забрала руку з її плеча:

— Як сьогодні твої ноги?

Картер глянула на них, покрутила чорними «конверсами» і кілька разів скоротила м’язи на гомілках.

— Трохи всрано. Але загалом непогано.

— Зовсім як наше життя, — вишкірилася Бел, і хотіла було полоскотати Картер під пахвами: вона боялась лоскотів. Та дівчина вчасно помітила напад і ляснула її по руці сильніше, ніж треба було: плоть об плоть, кістка об кістку.

— Ай, — захихотіла Бел, ховаючи руку на грудях. — Ми на цвинтарі, тут не можна битися. Неповага до покійних.

— Іди в дупу, — всміхнулася Картер.

— І казати слово «дупа».

— Це ти мене навчила, — відбила напад Картер.

Ті, хто були з ними не знайомі, часто думали, що вони сестри. Не те, щоб Бел і Картер були схожі, — Картер отримала усі найкращі гени з її боку родини. Проте вони і справді виросли пліч-о-пліч, майже як сестри. Бел жила з батьком у будинку номер тридцять три на Мілтон-стріт, а його брат, Джефф, жив із тіткою Шеррі та Картер у дев’ятнадцятому. Палицею докинути — не за раз, щоправда. Картер і Бел уже пробували. І дістали по самі вуха, коли пані Нюхсон з сусіднього будинку настукала на них батькам.

— Це вони? — поцікавилась Картер, вказуючи гострим, мов стріла, носаком. Бел глянула у тому напрямку. Там якраз проглядалася дорога до її будинку. Біля будинку стояв крихітний, мов іграшковий, білий фургончик, з якого висипали ще дрібніші люди, перебираючи тонесенькими паличками ніг.

— Зараз почнуть встановлювати світло і всяке таке. Мабуть, варто потихеньку рухатися туди.

— Як твоє інтерв’ю? — Тепер, коли Бел забрала в неї цигарку, Картер узялася шукати собі нове заняття і вирішила гризти нігті. Вона ні секунди не могла всидіти спокійно: постукувала пальцями, бовтала ногами.

— Всрано, але непогано, — сказала Бел. — Аж поки не приїхала мама Рейчел.

— Мокасинова змія? —

Картер витріщилася на неї вражено.

— Мугу.

Картер цокнула язиком, правильно потрактувавши все, що не сказала Бел — це була їхня особиста мова.

— Не знаю, нащо я їм у тій документалці, — сказала Картер. — Я народилася вже після зникнення тітки Рейчел. Я її навіть не знала.

— Власне, я теж, — промовила Бел, наче то було змагання. — О, мушу тебе попередити. У них там є помічник оператора — найбільший дивак, якого ти будь-коли зустрічала. То наче дитина провальної рок-зірки і клоуна. Та ще й безтолковий — Ремзі явно дав йому цю роботу лише тому, що він його свояк. Якщо стане нудно, буде кого поклювати.

— Бел, ти ж маєш бути чемною.

Бел засичала, ховаючись від сонця:

— Не можу, пече!

Картер похитала головою. З її вуст злетів короткий смішок, наче чимось обтяжений.

— Ти ж не хвилюєшся, правда? — запитала Бел. — Усе буде добре. Та й узагалі тобі треба звикати. Невдовзі станеш такою відомою, що зовсім забудеш свою бідну кузину.

— Даруй, як, кажеш, тебе звати? — запитала Картер.

Бел тицьнула її пальцем, цього разу заскочивши дівчину зненацька.

— Я думала, ти принаймні потерпиш до Джульярдської, і забудеш мене назавжди вже коли втечеш до Нью-Йорка.

Усі рано чи пізно зникають. Не лише Рейчел Прайс. Люди — штука тимчасова. Єдине, що можна передбачити з певністю, — люди завжди зникають. Навіть Картер.

— Може, мене туди й не візьмуть, — пискнула вона здушено.

— Авжеж, візьмуть, якщо поставиш це собі за мету, — Бел тицьнула її ліктем попід худі ребра. — Ну ж бо, ходімо. На тебе чекає прослуховування! — останнє Бел викрикнула, щоб зганьбити Картер перед усіма тими мерляками, які сміялися з них із могил.

Будинок номер тридцять три на Мілтон-стріт уже гудів від купи людей та різного обладнання. Із клацанням відчинялися великі металеві контейнери, вижбурюючи частини камер і довгі штативи; лампи-софтбокси лежали розібрані на килимі у вітальні. Чарлі маневрував між ними, ніби ходив між струмочками лави, розносячи членам знімальної групи чашки з кавою, для яких у них явно бракувало рук.

Дядько Джефф і тітка Шеррі вже були на місці. Щойно дівчата з’явилися в прочинених дверях, Шеррі відтягнула Картер убік.

— Я ж підготувала для тебе вбрання, сонце, — сказала вона. — Поклала тобі на ліжко.

Шеррі, мабуть, витратила на приготування кілька годин: її волосся було закручене в тугі каштанові кучері, зазвичай бліду шкіру вкривала шерехата кірочка з помаранчевим відтінком, що злегка потріскалась біля кутиків очей. На додачу — густа туш і бронзер, що відчайдушно намагався підкреслити їй вилиці, які в Картер і так були виразні від природи.

Джефф робив те, що вдавалося йому найліпше: заважав.