Повернення Рейчел

Глава 6

Двері прочинилися, шурхнувши на завісах.

— Агов? — почувся жіночий голос. — За реєстраційною стійкою сказали, що зйомки тут.

Чи чула Бел колись цей голос? У ньому було щось знайоме, та без обличчя важко сказати напевне. Вона примружилася, силкуючись розгледіти гостю. У животі щось стислося, а в роті знову причаївся слимак.

Підбори заклацали по відполірованій дерев’яній підлозі. Вона наближалася.

Ремзі підхопився й кивнув Джеймсові за камерою.

— Вітаю, — промовив він бадьоро. — Дякую, що приїхали так швидко. Сподіваюся, дорогою не було пригод. Ми вже майже закінчили знімати, Сьюзен.

Бел важко ковтнула слину й розтиснула зціплені щелепи.

На якусь мить їй здалося, що він назве ім’я Рей...

— Рада нарешті зустрітися з вами особисто, — сказала жінка, підходячи до Ремзі і, вочевидь, тиснучи його простягнуту руку. Бел чула, як мелодійно задзвеніли браслети на її зап’ястку.

Сьюзен? Чому їй на думку не спадає жодна Сьюзен?

— Навзаєм, — відповів Ремзі.

Жінка нарешті вийшла на світло. Вона була вбрана в елегантний чорний костюм зі спідницею і м’який смарагдовий шарф букле. Бел нарешті змогла її розгледіти. Ну, звісно! Для Бел вона ніколи не була Сьюзен. Це її бабуся! Мама Рейчел.

— Ремзі, може, мені... — почав Еш, досі ніяково бовваніючи неподалік. Він невизначено показав великим пальцем у бік Бел.

— Ох, який цікавий хлопчина, — сказала бабуся до Еша, змірявши його з ніг до голови. — Аж в очах рябить.

Бел і собі встала, руйнуючи досконалу композицію з подушок у себе за спиною.

— Привіт, бабусю.

Камера піднялася разом із Бел, і Джеймс підхопив її з тримача на плече тренованим рухом, а тоді відступив, щоб у кадр помістились усі.

Бабуся закліпала, дивлячись на Бел.

— О, невже це моя Аннабель? — Її голос звучав радісно і захоплено. — Божечки, оце так!

Наступної миті обличчя Бел втонуло в тому пишному шарфі — бабуся стисла її в обіймах, наповнюючи ніс і горло дівчини густим ароматом парфумів.

— Повірити не можу, така доросла!

— Ну, — вичавила з себе Бел. — Це тому, що я росту. Ось уже кілька років як доросла.

Бабуся відступила, вп’явши кістляві пальці у плечі Бел, і розглядала дівчину.

— Господи, та ти ж копія Рейчел.

Чорта з два.

У бабусиних очах виступили сльози. Нижня губа задрижала, і, щоб не заплакати, жінка прикусила її.

— Дідусь би так тобою пишався. Шкода, що він тебе так і не побачив. Якби ж тільки твій тато не ховав тебе від нас... Це так жорстоко. Ти ж моя єдина внучка!

Вона нарешті відпустила Бел, вийняла з кишені зім’яту хустинку і гучно висякалася, мов пташка скрикнула.

— Навіть не пустив тебе на похорон, — хлипнула бабуся.

Отут уже Бел не змовчить.

— Це тому, що ви не хотіли його там бачити, — Бел дозволила собі гостро відповісти і одразу рішуче зціпила щелепи. Цікаво, чи можна їй лаятися перед бабусею?.. Це ж скільки їй? За сімдесят? Як це сприймуть інші?

— Але я хотіла бачити

тебе,

і дідусь теж хотів би, щоб ти приїхала. Більше за це він хотів лише побачити вбивцю своєї доньки за ґратами. Там, де йому й місце, — сказала вона з притиском, знову драматично витираючи носа. — Рак. Чотири роки тому, — додала Сьюзен, повернувшись до Ремзі.

— Мої співчуття, — сказав він майже пошепки, наче не хотів втручатися, і відступив, зливаючись із фоном. Чому вони це знімають?

Бабуся їй солодко всміхалася, але Бел могла думати тільки про те, як тато називав її «мокасиновою змією», бо вона була з Массачусетса, і така само отруйна.

— О, я дещо придумала, — вела вона далі, й гадки не маючи, про що думає Бел. — Можеш приїхати до мене цього літа. У мене добре, допомагатимеш мені з кіньми. Поживеш трохи в будинку, де виросла твоя мама, відпочинеш від

того.

Що думаєш, Аннабель?

Що думала Бел? Що це було нещире запрошення, і якби бабусі було не байдуже, вона б сама навідалася чи зателефонувала. Але вона нічого не зробила. І щойно камери спакують, вона полетить геть і знову зникне. Люди роблять це весь час.

— Кличуть так гарно, що аж не віриться, — сказала Бел. Вона теж могла бути змією. —

Той —

це мій тато?

Бабуся клацнула зубами.

— Той чоловік...

— Не вбивав Рейчел.

Очі Бел спалахнули. Кімната звузилася до них двох... якщо не враховувати британську знімальну групу, що сховалась у темряві.

— Ти свого досягнула, бабусю. Його звинуватили в убивстві першого ступеня. Він побував за ґратами, чекаючи на суд. І що було далі? Хтось довів його провину?

— Недоведена провина не означає невинуватість. Присяжні помиляються, — сказала бабуся, розтягуючи губи після кожного слова. — Я не єдина, хто так вважає. Усі знають, що він це зробив.

— У нього є алібі, — виплюнула Бел і посміхнулася. — Але тобі про це пам’ятати не вигідно.

— У нього було вдосталь часу, — пирхнула бабуся, знову звертаючись до Ремзі.

Ні, Бел не дозволить, щоб останнє слово було за нею. Тільки не перед камерами, тільки не про те, що стосується тата.

— Того дня він був на роботі. О чотирнадцятій порізав руку. Доволі серйозно.

— Травма, завдана під час боротьби.

Бел засміялася.

— Є свідки, бабусю. Люди на СТО бачили, як він порізався. Тоді забинтував руку і поїхав у травмпункт.

— У Берлін, де були ви з Рейчел, — бабусині очі замерехтіли так, наче це була неабияка перемога. Але стривайте: Бел зробить так, що вона засиплеться.