Повернення Рейчел

На екрані телефона Бел з’явилось повідомлення. Та вона сьогодні справжня міс Довбана Популярність! Еш, тоді Дейв Вінтер, а тепер Картер:

«Можна я прийду переночую в тебе? Мама сьогодні просто фурія».

«Вибач, я не вдома!» — відповіла Бел.

Відтак заховала телефон у кишеню й глянула на Еша очікувально.

— Ну... Ти ж розумієш, що я прийшла не на твій огидний светр дивитися. Кажеш, ти щось знайшов?

— Так,

ми

знайшли. Коли опрацьовували відео з вечері. Стривай, мені треба ввімкнути камеру.

Еш відкрив видошукач і почав запис, а тоді клацнув пальцями перед об’єктивом, наче імпровізованою хлопавкою. На його столі стояв стос книжок. Зверху лежала «Жінка, яка зникла двічі» — стара документальна книжка про Рейчел. Еш поставив на стос камеру і націлив її на них із Бел.

— Сідай сюди, — він поплескав рукою по спинці крісла, що стояло ближче до камери, вибиваючи з нього хмарку пилу.

Бел сіла.

Еш опустився на стілець, присунувши його трохи заблизько до Бел, і перехилився через неї, щоб дотягнутися до ноутбука.

Закляк, коли її подих черкнув шкіру на шиї.

Бел глянула на його губи, а він глянув на її. Спливали секунди, і її серце робило щось дивне: скорочувалося швидше, ніж мало, і було не там, де повинно було бути. Бел перевела погляд на його зелені очі.

От трясця!

Вона кліпнула й відхилилася на спинку стільця. Еш кашлянув у кулак і заходився поправляти камеру. Дуже вчасно, бо вони ледь не перетнули якоїсь невидимої лінії. На щастя, та лінія була вдало захищена камерою. Бо перед нею це було б надто, бляха, тупо. А ще марно. Еш зникне назавжди, щойно вони знімуть свою документалку. Бо це все, що їх пов’язує. Просто героїня фільму і помічник оператора.

Бел трішечки відсунула крісло. Ось, тепер є його бік і її.

І хай знає своє місце.

— Це стосується тата? — запитала Бел, коли Еш знову схилився до ноутбука і відкрив папку «Вечеря». — Чи Рейчел?

— Побачиш, — Еш клацнув двічі на звуковий файл. — Точніше,

почуєш.

Курсор завис над кнопкою «Відтворити», смикаючись разом із Ешевим пальцем на сенсорній панелі.

— Я прослуховував звукові файли з вечері, сподіваючись, що твій тато сказав щось, перш ніж піти з дому. Може, щось вказало б на те, де він може бути.

Бел схилилась уперед, уже забувши про

свій бік.

— І що? Сказав?

Еш похитав головою.

— Він сказав «довбаний цирк», і більше нічого. А тоді зняв мікрофон. Зате проговорився дехто інший. Хтось, хто забув, що на ньому увімкнутий мікрофон і що його записують.

Бел здивовано кліпнула.

— Твій дядько Джефф, — пояснив Еш. — Коли всі розійшлися, Джефф пішов садити твого дідуся в машину.

— Я пам’ятаю, — сказала Бел.

— А ось і їхня розмова, яку спіймав мікрофон.

Еш натиснув «Відтворити».

Шурхіт.

Важке дихання.

— Отак зручно, тату? — грубий і задиханий Джеффів голос. — Зараз застебнемо пасок.

— Я... Я... — затинався дідусь.

— Не хвилюйся, я сам.

Знову шурхіт.

Клацання.

— Тату, — Джефф стишив голос до шепоту. Бел заплющила очі, щоб зосередитись на вухах. — Я мушу тебе дещо спитати, і мені треба, щоб ти пригадав.

Знову шурхіт, какофонія тканини об тканину.

Еш поставив запис на паузу.

— Тут є звук, але за шурхотом його не розчуєш — я всяке пробував.

Зняв з паузи.

Булькотливе клацання в чиємусь горлі — так робив дідусь, коли намагався підшукати слово.

— Я не знаю, хто це, — прохрипів він.

Джеффів голос залунав уже чіткіше:

— Знаєш, тату. Знаєш. Де вона була? Де вони її знайшли?

— Не знаю.

— Тату, спробуй. Це важливо.

— Я не... Я хочу додому, — дідусів голос став тоншим, кожен склад давався йому важче за попередній. — Де... Й-йо...

— Йордан? — зітхнув Джефф, шкрябнувши нігтями свою щетину. — Піду покличу. Будь тут, тату.

— Оце й усе, — Еш зупинив запис, і раптова тиша неприємно задзижчала у вухах Бел. — Коли він повернувся до будинку, Саба зняла з нього мікрофон.

Бел то розтуляла, то стуляла рот, мов риба, добираючи слова, та вдавалося їй це не краще за дідуся.

— Що? — оце й усе, на що вона спромоглась.

— Знаю, — заговорив Еш тихо. — Я написав тобі, щойно це почув.

— «Де вона була?» — повторила Бел. — «Де вони її знайшли?» Він же про Рейчел, правда? — Дівчина перевела погляд на Еша, вишукуючи підтвердження в його очах.

— От і ми так подумали.

Бел обходила цю думку вздовж і впоперек, звертаючи в усі можливі

якщо

і

але,

перевіряючи кожне відгалуження й повертаючись назад.

— Секундочку, — сказала вона, зупиняючи саму себе. — Отже, Джефф вважає, що дідусь знає щось про Рейчел. Про те, де вона була ці шістнадцять років, і про її повернення. «Де вони її знайшли?» Звучить так, наче їй довелося повернутися, бо її хтось знайшов... але хто?

Еш глянув на неї і відвів очі: спершу забагато зорового контакту, а тоді замало.

— Схоже, Джефф теж не отримав відповідей, яких шукав, — сказав він.

— Але чому він думає, що дідусь знає щось про Рейчел? У нього деменція, він

нічого

не знає.

Еш знизав плечима.

— Але твій дядько чомусь думає інакше. І так розпачливо випитує.

Бел пережувала й це.

— Ще й ця дупа, — вона відкинулася на спинку крісла і встромила пальці у волосся.

— І тоді я подумав, — сказав Еш, — а чи не пов’язано це з тим, про що казав Жуліан Тріпп. Про

врятоване життя

і про те, що Рейчел боялася когось. Він і Джеффа тоді згадав.

Бел відчайдушно перебирала ці частинки в голові, силкуючись зібрати пазл. Рейчел боялася Джеффа? Вона планувала своє зникнення й позичила гроші в Тріппа, щоб ніхто не запідозрив, що пішла зумисно? Дідусь знав щось про Рейчел? Джефф знає, що дідусю щось відомо, але не знає що? Як скласти все це докупи?

— Хай що, на Джеффову думку, дідусь знає про Рейчел, він ні з ким цим не ділився. А тепер тато зник, — Бел зціпила зуби. — Але я змушу його розказати мені. Завтра.

Бел вірила у свої сили — вона розколе дядька Джеффа так само, як Шеррі. Бо у їхній родині ховається щось іще; щось, що розворушила своїм поверненням Рейчел.

Під тим мінним полем поховані таємниці.