Повернення Рейчел

Глава 34

Бел спинилася під дверима кімнати номер тридцять дев’ять — Ешевого готельного номеру. Поправила волосся, провела пальцем по бровах.

Двері прочинилися перш ніж вона встигла постукати.

Звідти, схиливши голову, вислизнув Ремзі.

Його погляд заклацнувся на її погляді, разом із дверима.

— Привіт, Бел.

— Привіт і вам, — кинула вона сухо, знітившись від несподіваної зустрічі. — Еш просив прийти. Начебто щось знайшов, — пояснила вона.

Ремзі кивнув багатозначно, розтягнувши вуста в напівусмішки.

— Знаю, — сказав він, наче й так не було зрозуміло. — Ми хотіли дещо тобі показати.

Він проминув її й покрокував далі коридором.

— Без вас?

Ремзі повернувся, тепер всміхаючись іншою частиною уст.

— Без мене. Хороший режисер знає, коли тільки заважатиме власному фільму. — Він клацнув їй пальцями, наче пістолетами, і зник за поворотом.

Бел загримала в двері кулаком.

Вони трішки прочинилися, і в шпарині з’явилося бліде Ешеве обличчя.

— Чого ти стукаєш, як маніячка? — пробурчала його голова.

— Ти там голий?

— Ні, — його очі спантеличено забігали туди-сюди.

— Тоді відчиняй, — Бел штовхнула двері.

Вона зайшла в понуру готельну кімнату. Штори обрамляли вечірнє небо за вікном. На письмовому столі стояв відкритий ноутбук, з екрану лилося примарне біле сяйво. До нього була підключена невеличка камера. Поруч — павутиння дротів. До столу були присунуті стілець і крісло.

— Ти забув труси на ліжку, — показала Бел, сподіваючись присоромити його.

Еш кивнув, намагаючись не засоромитись.

— Вони там живуть.

Він поволікся назад до столу, бурмочучи собі під носа:

— Треба чисту карту пам’яті для камери. — Перебрав на столі стосик прозорих пластикових коробочок, частина з яких була позначена червоними хрестами. — Саме тому їх важливо маркувати, Ремзі весь час мені втовкмачує. Знайшов. — Еш відкрив одну з коробочок і виколупав звідти карту, а тоді вставив у ручну камеру.

— Це все для документалки?

— Усе, що я зняв, — кивнув Еш. — Ремзі вже клепає демо для телеканалів, але відео з тобою ми не беремо, поки не знаємо, що з цього вийде. Я маю вести облік карт пам’яті, позначаючи забиті і ті, які вже переписав на комп’ютер і стер, — сказав він, проводячи їй екскурсію своїм захаращеним столом. — Усе береже оцей пан, — він постукав двома пальцями по чорному жорсткому диску, підключеному до ноутбука.

— Завжди цікавилась картами пам’яті, — Бел клацнула язиком.

— Пояснюю, чому не можу весь день бігати за тобою.

— Не те щоб ти хотів.

— Так, товариство не з приємних, — сказав Еш.

Телефон Бел завібрував у кишені куртки, рятуючи від ніякової миті, хай навіть вони створили її зумисно. Бел зиркнула на екран і зойкнула.

— Начальник відділку. Це щодо тата.

— То бери слухавку, — Еш підкреслено відвів очі, наче дзвінки не підслуховують, а підглядають.

Бел притиснула телефон до вуха, випереджаючи Дейва Вінтера:

— Є якісь новини? Ви знайшли тата?

У слухавці почулося зітхання.

— Ні, Аннабель. Ні, не знайшли. Але маємо новини. Нарешті надійшла інформація від оператора.

Бел позадкувала, човгаючи черевиками по жорсткому килиму.

— І?

— У ніч зникнення тато зробив один дзвінок. Посеред ночі, власне, о третій двадцять. Тривав він усього кілька секунд, але пройшов через вишку біля Данвілля, штат Вермонт. Отже, він телефонував десь звідти.

— І кому ж? — запитала Бел, намагаючись не квапити його і пережовувати інформацію по частинках.

— Телефонував на номер, зареєстрований на такого собі Роберта Меєра, який мешкає на околицях Бартона, штат Вермонт. Я хотів запитати, чи ти знаєш, хто це такий? Чула раніше це ім’я? Це якийсь татів друг?

Бел покопирсалася у своїх спогадах, сподіваючись, що якийсь із них прилипне до того імені.

— Роберт Меєр.

Ні, не пригадую такого, — сказала Бел, сердита сама на себе. Вона мала б згадати — заради тата.

— Усе гаразд, — сказав Дейв. — Рейчел теж не знає.

— Ви говорили з нею?

— Я зателефонував їй першій, — сказав Дейв, явно не усвідомлюючи, яка то була зрада — подзвонити спершу Рейчел і повідомити, що її план спрацював досконало.

— Поліція штату Вермонт поспілкується з ним, з’ясує, що йому відомо, і я повідомлю, якщо будуть новини. Данвілль якраз по дорозі до Бартона, тож, може, це й був маршрут твого тата.

Але як це могло бути його маршрутом, якщо він лишив машину вдома?

— Щось іще? — запитала Бел, і її голос трохи схибив у горлі, а тоді все ж видерся назовні.

— Даруй?

— Він телефонував іще комусь? — Бел хвилювало лише одне ім’я — її власне. У ній жевріла надія на те, що якимось чином вона була останньою, кому тато намагався додзвонитися, хай навіть у неї й не було пропущених.

— Ні, — відповів Дейв, знову не усвідомивши, наскільки великим і важким було те його

ні. —

Схоже, після того дзвінка він і вимкнув телефон. Відтоді все тихо.

Серце Бел обірвалося й зіщулилося в животі, горнучись до клубка, який тепер став постійним мешканцем її живота.

— Його немає вже шість днів, — сказала Бел. Не запитання, а нагадування про Дейвову обіцянку, про те, що він завинив перед Чарлі Прайсом, і тепер був на іншому боці.

— Ми працюємо. Є активність на його рахунках — у вівторок і сьогодні, тож вистежуємо його ще й так. Ми знайдемо його, Аннабель.

— Гаразд, — Бел не хотілося уривати дзвінок. Чи варто казати йому про Жуліана Тріппа? Про три тисячі доларів? — Пане Вінтер...

— Можеш звати мене Дейвом, сонце. Давно ж одне одного знаємо.

І цього вистачило, щоб вона передумала. Ні, не треба йому казати. Треба, щоб Дейв зосередився на пошуках тата.

У нього були ресурси й засоби, яких не було в Бел. Не треба, щоб Дейв відволікався на Рейчел. Здолати Рейчел — її завдання. Її відповідальність.

— Можете телефонувати спершу мені, а не Рейчел? Краще я візьму це на себе. Вона досі не оговталась.

У слухавці знову почулося зітхання.

— Гаразд, — сказав він. — Як ви там загалом? Тримаєтесь?

Ох, у них усе чудово.

— Мушу бігти, — Бел не дослухала Дейвове прощання й натисла червону кнопку.

— Хто такий Роберт Меєр? — запитав Еш, повертаючись до неї.

— Не знаю. Живе у Вермонті. Він був останнім, кому телефонував тато. Це було прямісінько в ніч його зникнення.

— То твій тато у Вермонті?

— Або Рейчел хоче, щоб ми так думали.