Страница 82 из 154
Пальці засвербіли, і Бел, наміряючись, розвела їх, розтягнула. У Рейчел був номер пана Тріппа — вони, певно, спілкувалися. І, може, усі відповіді заховані там, за тим скляним екраном.
Бел підійшла на крок до телефона, потягнулася до нього, а тоді спинилася, відчувши якусь зміну. Рейчел повернулася у вітальню, як завжди, безгучно.
— Це ж гарні новини, правда? — сказала вона. — Я про банківські виписки. Я знаю, що ти хвилювалась. Усі ці дні ти була така тиха й мовчазна.
Бел кивнула. Ну, ще трохи — і все зміниться. Невдовзі вона скоротить відстань замість того, щоб утікати. Потрібно зробити так, щоб Рейчел залишила телефон без нагляду надовго. Тоді Бел встигне все там перевірити. Але його ще треба розблокувати. На щастя, обидві проблеми може розв’язати одна людина.
— Слухай, Рейчел, — сказала Бел, вмикаючи усмішку. — Я думала запросити Картер до нас увечері. Трохи відволіче нас, — туркотіла Бел, маючи на увазі «відволіче
тебе». —
Можемо напекти печива абощо. Провести трохи часу втрьох.
Очі Рейчел замерехтіли. Її губи розтягнулися в широкій усмішці, загостривши підборіддя.
— Чудова думка, А... Б-бел. Я буду дуже рада.
— Що? — зашипіла Картер, коли Бел затягнула її всередину.
— Я казала тобі прийти
зараз,
а не за десять хвилин, — Бел волокла кузину в коридор, а звідти — у вітальню. Серце калатало їй об ребра, відлунювало у вухах.
— Я була в душі, — Картер зиркнула на неї, явно потрактувавши її тривожність неправильно. — Ти не казала, що це терміново. С якісь новини про д-дядька Чарлі?
— Ні. Тобто так, поясню пізніше. — Наразі їм можна не ховатися, але не можна зволікати. — Рейчел у магазині, повернеться з хвилини на хвилину.
Бел наполягла на печиві з арахісовою пастою, бо знала, що арахісова паста в них закінчилась, а Рейчел запропонує її купити, ладна на все заради нагороди, якою спокусила її Бел.
— Це ж ти допомагала Рейчел налаштувати телефон, правда?
— Я, — Картер підозріло примружилась. — Бо ти відмовлялася з нею спілкуватися.
— Знаєш її код блокування?
Картер звузила очі до двох збурено-блакитних смужок.
— А що?
Несхвально стулені губи, були дуже промовисті.
— Він мені потрібен.
Картер зітхнула і витягнула шию, здіймаючи погляд до стелі.
— Навіщо, Бел?
— Мені треба глянути дещо в її телефоні.
— Аж так?
Треба?
Що саме? Чому? — майже роздратовано вигукнула кузина.
— Тому що, — Бел стишила голос, хоча Рейчел і не було вдома. Просто це здавалося чимось, що не варто вимовляти вголос, чимось, що можна тільки шепотіти, — я досі вважаю, що вона бреше про своє зникнення, і я певна, що й тато зник саме тому.
— Бел, це...
— Іноді інтуїції варто довіряти, Картер. Я знаю, що сталося, але мені треба це довести, і докази можуть бути в її телефоні. Мені потрібна твоя допомога. Заради тата.
Картер завагалася, дивлячись в очі Бел.
— Ти знаєш його значно довше, ніж Рейчел, — продовжувала Бел, намагаючись штовхати, та не відштовхувати її. — Будь ласка. Заради мене.
— Бел, я маю сказа...
Бел цитьнула на неї, нашорошивши вуха на новий звук: шурхіт коліс по гравію під’їзної доріжки, гамір пожвавлених репортерів. Її тривожний сигнал, її сирена.
— Рейчел повернулась, — засичала Бел. — Хутко, Картер. — Бел схопила її за руки. — Скажи мені пароль.
Траснули дверцята — здійнявся гамір голосів, наче пташина зграя.
Картер зітхнула знову й застережливо заговорила:
— П'ять, шість, сім, вісім.
Так, наче рахуєш у музиці.
— П'ять, шість, сім, вісім, —
пробурмотіла Бел, закарбовуючи числа в пам’яті. — Дякую. Люблю тебе.
Картер крекнула роздратовано.
— Іще одне, — заговорила Бел хутко, обганяючи стукіт підборів Рейчел під дверима. — Ми печемо коржики. Я хочу, щоб ти відволікла її, поки я візьму телефон і подивлюся, що там.
— Бел, — зашипіла Картер.
— Займи її чимось, тобі це добре вдається.
Картер розтулила було рота, щоб запротестувати, та було вже запізно. Прочинилися вхідні двері, зашурхотіли пакети.
— Я вдома! — пролунав голос Рейчел.
— Чудово, — озвалась Бел. — Картер прийшла і захопила пост шеф-кухаря, — вона підморгнула Картер саме тієї миті, коли Рейчел з’явилася в кімнаті.
Розчервонілі щоки й усмішка, що цього разу торкалася очей.
— Привіт, Картер, — сказала Рейчел. — Так точно, мем, чекаю наказів.
— Жодних наказів, — сказала Картер. — Працюємо як
команда.
Останнє слово гостре, підкреслено кинуте в Бел. Молодчинка.
Картер пішла допомогти Рейчел розпакувати продукти.
— Я знайшла рецепт в інтернеті. Беріть мій телефон, — сказала Бел, виймаючи телефон і розблоковуючи його обличчям.
Повідомлення від Еша на екрані: «Я тут». Бел написала йому одразу після того, як покликала Картер: «Приїжджай до мене негайно, бери камеру. Чекай у гаражі, я лишила чорний хід незамкненим. Обережно, щоб репортери тебе не помітили».
Еш відповів: «Ти хочеш мене вбити? Вже біжу».
— Знайшла? — запитала Рейчел.
Бел підняла на неї очі.
— Ага. Борошно, вершкове масло, арахісова паста, яйця... — гортала перелік інгредієнтів, крокуючи за Рейчел і Картер на кухню.
Мимохідь вона вловила, як Рейчел кладе пакет на стільницю, кидає поруч ключі. Але де її телефон?
— Купила свіже борошно, — сказала Рейчел. — Здається, те, що було тут, стоїть уже давненько.
Рейчел поплескала себе по кишенях пальта, пірнула рукою в одну з них і вийняла телефон. Бел завмерла, тільки очі металися туди-сюди. Рейчел перевірила сповіщення і поклала телефон на кухонний стіл екраном донизу.
— Хвилинку, повішу пальто, — Рейчел зняла його й поклала на згин ліктя. — А.. Б-бел, можеш, будь ласка, знайти велику миску? Я не знаю, куди тато її поклав.
— Авжеж, — Бел підійшла до кухонної шафи, радіючи нагоді підкрастися ближче до столу й запам’ятати, як лежить телефон. Посередині між татовим місцем і Бел, трохи косо, досить далеко від краю. Бел кліпнула, щоб глянути свіжими очима й закарбувати в пам’яті його точне розташування.
Картер уважно спостерігала за Бел, поки Рейчел не було на кухні.
Бел притиснула пальця до вуст, перш ніж Картер устигла сказати бодай слово.
— Алексо! — гукнула Рейчел так раптово, що Бел аж смикнулась. Вона лише нещодавно збагнула, що між «Алексою» і проханням треба робити коротку павзу. Або ж тільки вдавала з себе невмілу. — Увімкни радісну, безтурботну музику.