Повернення Рейчел

* * *

Заверещав дзвінок, розщепивши будинок надвоє, змусив його напнутися по швах, випробовуючи їх на міцність.

— Я відчиню! — Бел загупала по сходах. Нехай це буде одна з небагатьох суто її рис. Нехай Рейчел ходить тихіше, зате Бел уміє швидше.

На порозі стояв Дейв Вінтер у своїй темній уніформі.

— Аннабель! — загорлав якийсь репортер із вулиці. — Що, на твою думку, сталося з твоїм татом?

Той самий, якому Бел лише кілька днів тому сказала відчепитися від неї, висловивши це якомога лайливіше просто в його простягнутий мікрофон.

Білі фургони знову злетілися вчора на новину про те, що Чарлі Прайс зник за якийсь тиждень після неймовірного повернення своєї дружини. То один із батьків, то інший — оце в їхній сім’ї плинність кадрів. Нічогенька історія, якщо брати до уваги сім фургонів на узбіччі — навіть «Бі-Бі-Сі». Новину розповіло журналістам

наближене до сім’ї Прайсів джерело.

Певно, бабця Сьюзен — це було в її репертуарі, а ще вона була довбаною цілувальницею конячих дуп.

— Не заходьте не територію домоволодіння, сер. Не змушуйте мене спускатися! — гримнув Дейв, розмахуючи руками, наче диригент оркестру гавкітливих журналістів.

— Вітаю, — сказала Бел його скрученій побурілій шиї.

Дейв повернувся, похмуро стиснувши губи.

— Аннабель, добре, що я тебе застав. Мама вдома? Маю новини.

Її серце підскочило і втиснулося в горло. Гарні ж новини? Чи найгірші з можливих?

— Заходьте, — Бел, роздратована його повільністю, жестом продублювала запрошення. Клубок вертівся й вертівся в животі, з кожним обертом стесуючи серце.

— Вітаю, Рейчел, — кутики його рота піднялися ледь помітно. Майже усмішка. Чи всміхався б він, якби прийшов повідомити, що тата знайшли мертвим? Ніхто б тоді не всміхався, еге ж?

Бел поглядом обмацала його обличчя у пошуках інших підказок, а потім почала розглядати Рейчел. Може, вона вже знає, що збирається сказати Дейв? Якщо Рейчел його вбила, то Бел уб’є її — ось іще одна обіцянка.

— Може, кави чи... — почала Рейчел.

— Що сталося? — Бел більше не могла чекати. Тата не було вже майже чотири дні, а кожен її дзвінок досі переадресовувася на голосову скриньку:

«Вітаю, ви зателефонували...

Чарлі Прайсу». О, якби ж.

— Декілька новин, — Дейв ковзнув руками в кишені. — Маємо ордер на отримання історії викликів твого тата. Ми подали запит до оператора, ще чекаємо. На жаль, такі речі не відбуваються за один день, — Дейв вийняв одну руку з кишені й опустив її. — Зате надійшли банківські виписки з рахунків Чарлі.

— І? — Бел намагалася втримати Дейвів погляд на собі, щоб він розповідав усе це їй, а не Рейчел.

— За останні чотири дні було кілька операцій. Він знімав готівку і купував деякі речі... у Вермонті.

— У Вермонті? — голос Рейчел вкінці здивовано злетів угору.

Дейв повернувся до неї.

— Ми співпрацюємо з місцевою поліцією, сподіваємось знайти його за цими зачіпками. Але це гарні новини. — на останньому реченні він повернувся до Бел, і похмура лінія його губ трохи пом’якшилась. — Це означає, що з твоїм татом усе гаразд. Вочевидь, він поїхав у Вермонт трохи відпочити, побути наодинці. Як ми й думали. Він повернеться, коли буде готовий.

Бел мовчала, гарячково обмірковуючи те, що тільки-но почула. Тато у Вермонті? Адже це гарні новини, якщо вірити Дейву? Значно кращі за найгірші можливі. То звідки це смоктання в животі, чому та іскринка надії всередині неї така слабка? Тому що Бел знала його найкраще. Тато не покинув би її, не поїхав би у Вермонт, не сказавши їй, не вимкнув би телефон, знаючи, як вона хвилюватиметься. Він не вчинив би так. І, може, усе було не так просто, як каже Дейв. Можливо, справа не у відпочинку і не в самотності. Тато зник безвісти, і єдина відтоді звістка прийшла аж із Вермонту.

— Це гарні новини, — тихо промовила Рейчел.

— Ви ж шукатимете його? — промовила Бел голосно.

— Як я й казав, ми співпрацюємо з поліцією штату Вермонт, щоб встановити місце його перебування, коли він скористається карткою наступного разу. Також чекаємо на інформацію від оператора. Телефон може багато розповісти про людину.

Погляд Бел потягнувся за думками і спинився на чорному прямокутнику, що лежав на журнальному столику.

Не татів телефон, а Рейчел.

Дейв досі їй щось говорив.

— Я продовжуватиму шукати твого тата, але хвилюватися не треба. Можеш більше не розклеювати оголошень по місту. Я дуже вдячний тобі за допомогу, але немає потреби. Будь ласка, по змозі повертайся до школи, живи звичайним життям.

— Я сьогодні була в школі, — відповіла Бел. Хай і не для навчання: вона ходила притиснути Тріппа, вибити з нього ще якусь інформацію. Але його там не було. Виявилося, що він весь тиждень на лікарняному. Як довго йому вдасться уникати її?

— Я триматиму вас у курсі, — Дейв схилив голову до Рейчел, наче кланявся їй. — Будь ласка, скажіть мені, якщо журналісти надворі надто докучатимуть.

— Дякую, Дейве, — озвалась Рейчел, порожньо усміхаючись. — Я проведу вас до дверей.

Вони зникли в коридорі, і до Бел долинало лише їхнє мурмотіння. Вона не пішла за ними, а дослухалася до свого клубка в животі й внутрішнього голосу, бо ті не завжди були одностайними.

Якщо

і справді існувала можливість того, що тато поїхав у Вермонт із власної волі, то він зробив це через Рейчел. Він утік від неї. І, може, не повернеться, аж поки її не викриють і не заберуть із будинку. Може, він злякався того, що сталося минулого разу, коли всі обвинувачення впали на нього, і зрозумів, що не витримає цього ще раз. Тож як не крути, — чи з боку інтуїції, чи з боку здорового глузду, — алгоритм дій був однаковий: довести, що Рейчел бреше, і з’ясувати, як і чому вона зникла та повернулася через шістнадцять років. Шлях до тата пролягав через неї.

І якщо Бел не отримає відповідей від Тріппа, доведеться витягувати їх із Рейчел.

Може, їй не варто було уникати Рейчел та дому, ховатися у спальні. Може, настав час змінити напрямок пошуків. Зосередитись на ній. Вивчити її, продемонструвати цікавість, провести з нею час. Зачекати, коли вона помилиться знову. Як то кажуть, тримай своїх друзів близько...

Двері прочинилися, впускаючи знадвору галас репортерів. Бел почула, як Дейв попрощався з Рейчел. Знову зиркнула на айфон, скориставшись тим, що її ніхто не бачить.

Телефон може багато чого розповісти про людину.