Повернення Рейчел

— Авжеж, — Бел пожувала великий палець. — Просто він казав, що у вас купа роботи... Вчора так пізно повернувся, і взагалі весь тиждень працював до ночі... Тож я подумала, може й сьогодні...

— Не сказав би. Навпаки, останнім часом він ішов із роботи раніше. Сімейні обставини. — На тлі брязнув якийсь інструмент. — А вчора його взагалі не було на роботі. Але гей, якщо побачу його, попрошу тобі перетелефонувати, не хвилюйся.

— Г-гаразд, дякую, — Бел втупилась в екран телефона, поклала слухавку, а тоді ще якийсь час витріщалась на нього.

Тато вчора не їздив на роботу. Увесь тиждень він не працював допізна, як казав їй, і всі вечері пропускав не через це. Казав Бел, що на роботі, а на роботі казав, що вдома. То де він був насправді, і чи там він зараз?

— Досі поза зоною? — вона аж підскочила, коли почула голос Рейчел за спиною.

Похитала головою.

— Ну... якщо тобі хотілося сьогодні в ліс, то можемо прогулятися втрьох: я, ти і Картер, — сказала Рейчел. — Можемо навіть піти до копальні Мескот.

— Там тепер загороджено, — сказала Картер, стаючи з іншого боку від Бел, від чого та відчула себе спійманою. — Діти зі школи виламали решітку, яка закривала шахту. Мене там не було, — уточнила вона, здійнявши руки.

— Ви йдіть, — сказала Бел, вислизаючи з пастки. — Я чекатиму тата. Він сказав, що сьогодні буде вдома. Тож він повернеться.

Це було єдине, що вона знала, — тато мусить повернутися. Бо тато завжди повертався. І Бел не зійде з місця, поки не доведе цього.

Картер і Рейчел десь викопали «Монополію». Офіційно Бел грала з ними, хоча насправді просто кидала кубики, нічого не купувала і була щаслива, коли потрапила у в’язницю на три ходи.

Щопівгодини вона намагалася додзвонитися тату. «Вітаю, ви зателефонували...» «Вітаю, ви зателефонували...» «Вітаю...» Повідомлення так і висіло недоставленим. Чому в нього вимкнений телефон? Тато ніколи не вимикав телефон.

Зрештою Картер пішла. А Рейчел далі крутилася біля неї.

— Певна, він скоро повернеться, — вона нахилилася до Бел, наче збиралася покласти руку їй на плече.

Бел зірвалася з місця, перш ніж Рейчел встигла її торкнутися.

— Піду пошукаю його, — оголосила вона, гупаючи сходами нагору, щоб вдягнутися.

Бел пройшла повз по-недільному тихі «Роялті Інн» і школу. Дійшла до «Брайсон Авто», сподіваючись, що Ґейб помилився. І там хтось таки працював, залізши під червону автівку — видно тільки черевики.

— Тату?

Чоловік висковзнув з-під машини — то не тато.

— Даруйте.

Бел стала на тротуарі й зателефонувала Джеффу.

— Ви чули тата відучора? — запитала вона, коли той підняв слухавку.

— Привіт і тобі. Ні, не чув. А що? Він не вдома?

— І не на роботі, — сказала Бел. — І слухавки не бере.

— Що з ним може статися? Не хвилюйся, — як на дядька Джеффа, це було напрочуд проникливо, тому що Бел і справді хвилювалась — серце тиснуло під горло, погрожуючи вибухнути повноцінною панікою.

Де ж він? Де?

Бел зазирнула в кожен бар і кав’ярню в Ґоргемі, а потім ще раз: «Знову ти? Ти неповнолітня, киш звідси».

Ще одне повідомлення. Ще один дзвінок. Тіло підвело її, заспокоївшись автоматично від його записаного голосу: «...Чарлі Прайсу...» От дурне, це ж тільки запис. Бел знову підкрутила своє серце.

Зателефонувала на стаціонарний номер дідуся, попросила покликати Йордана й запитала, чи бачив він тата.

— Востаннє у п’ятницю ввечері. Даруй.

Що далі?

Бел попрямувала додому, сподіваючись, що вони розминулися, поки дівчина гасала містечком. Коли проминала готель, побачила Ремзі, який виходив звідти, дорогою застібаючи куртку.

— Привіт. — Знайома усмішка, занадто приязна. — Який збіг. Маєш хвильку?

Ні, не має.

— Даруйте, я кваплюся, — відказала Бел, не спиняючись. — Шукаю тата.

— А що? — наздогнав її голос Ремзі. — Він зник?

Сказано це було як жарт, але для Бел це був удар під дих — словесне втілення її найгірших жахіть.

— Ні, — гукнула вона через плече. — Він буде вдома.

Але вдома його не було.

Бел почекала годину. Тоді ще одну. Відбивала запитання Рейчел однослівними відповідями, не зводячи очей із дверей, і подумки наказувала їм відчинитися.

— Прийде на вечерю, — сказала Рейчел, глипаючи на руки Бел, неспокійно зчеплені перед клубком у животі. — Ти любиш лосося?

О дев’ятнадцятій Бел зайшла в татову кімнату.

Ліжко не застелене. Проте це не було чимось незвичним. Тато часто лишав ковдру зібганою — часто було навіть видно нірку, з якої він вилазив.

Бел провела пальцями по його подушці, наче так могла налагодити якийсь зв’язок із ним. Зрозуміти, куди він пішов, коли встав із ліжка сьогодні вранці, і що мав на думці.

Далі — шафа. Провела рукою по плічках: деякі з них колихалися від її доторку, порожні, але там, мабуть, висіли речі, які зараз у кошику для прання. Та дещо усе ж зникло: бавовняна сумка кольору хакі, яку тато брав із собою, коли вони їхали кудись на вихідні. Та сумка завжди стояла на дні шафи, а тепер її не було ніде: ні на звичному місці, ні в незвичних місцях.

— От дупа. — Клубок уже став більшим за живіт Бел, і тепер вишукував ще якісь м’які частини тіла, куди можна було б втиснутися.

Де та сумка? Тато не міг її спакувати, бо це вже звучало так, наче він пішов навмисно. А тато цього не зробив би. Тато не пішов би від неї.

— Знайшла щось? — запитала Рейчел, коли Бел спустилася по сходах.

— Ні, — відмахнулася та, уникаючи її погляду.

Бел підійшла до тумби в коридорі, де завжди лежали татові ключі та гаманець. Гаманця не було, але лишилися ключі від машини та від будинку. Вона взяла їх в руки, щоб упевнитись, що їй не примарилось, і задивилась на брелок: на фото вони були вдвох, щасливі й усміхнені. Цю світлину вони зробили в «Країні казок» на її дванадцятий день народження. Добре, тато не взяв машину, але йому потрібні будуть ключі від дому, щоб повернутися, коли прийде час?

Бел відчинила шухлядку тумби. Рахунки, папірці. Пірнула рукою в куток, де лежали їхні паспорти.

Тепер там був тільки один. Бел перевірила всю шухлядку, обмацала всі закутки. Вийняла єдиний паспорт і розгорнула на першій сторінці. Звідти на неї дивилося власне кам’яне обличчя —

Аннабель Прайс.

Де татів паспорт? Він мав бути тут, поруч із її.

Hi-ні-ні. Клубок перевернувся і потягнув за найглибші струни її тіла, аж засмикались пальці. Серце розганяло паніку, калатаючи дедалі сильніше.

Щось не так. Щось дуже й дуже не так.

— Готова вечеряти?