Повернення Рейчел

Глава 29

— Тебе не було вдома весь день, — сказав тато зі свого крісла, притримуючи бляшанку пива.

— Тебе теж, — сказала Бел.

— На роботі пекло, мала, — тато навіть не відірвав погляду від телевізора.

Але принаймні він був удома.

— Що сьогодні сталося?

Бел завмерла. Про що це він? Сьогодні багато чого сталося, але він ні про що з того знати не повинен.

— Я не... — почала Бел.

— Чашка розбилась, — тато нарешті підняв на неї очі. — Моя улюблена.

— З Сантою?

— Довелося викинути. Це хтось із вас?

Бел страшенно не подобалося бути в одному «ви» з Рейчел. Але саме вона пила з цього горнятка вранці — Рейчел зробила їй каву в Санті, досі не здогадуючись, що це татове улюблене горнятко. Невже Бел розбила її? Вона пила похапцем, кваплячись якнайшвидше втекти від Рейчел, тож усяке могло статися. Вона не пам’ятала. Таке вже бувало раніше: Бел бувала необережною, забудькуватою. Хіба що Рейчел

знала,

що це татове улюблене горнятко й розбила його навмисно, міліметр за міліметром витискаючи Чарлі з дому.

— Не знаю, тату, вибач. — Бел сіла. — Я куплю тобі нове горня.

— Та байдуже, — сказав тато.

Але Бел було не байдуже.

— Маю до тебе розмову, — тато нахилився до пульта й поставив телевізор на паузу. — Щойно телефонував твій директор. Каже, ти ходила до вчителя додому. До пана Тріппа. Говорила з ним дуже грубо.

Очі Бел потемніли; у животі щось стислося.

— Сраний пацюк, — виплюнула вона, уявляючи його мармизу і як трощить йому окуляри.

— Мовляв, ти прийшла з якимись дивними запитаннями про Рейчел. Що відбувається, мала? — Тато сидів нерухомо, тримаючи руки на колінах.

Бел спіймалася.

Не біда. Може, у неї недостатньо доказів для поліції, але тату цього буде достатньо. Він завжди на її боці. Бел зиркнула на сходи.

— Де Рейчел?

— Купається.

Бел стиснула руки в кулаки і зашепотіла:

— Я думаю, вона бреше, тату. Про все. — Від цих її слів тато сів рівніше, і крісло під ним рипнуло. — Про своє зникнення, і про повернення теж. Вона все спланувала. Я не думаю, що її взагалі хтось викрадав. У її історії не все сходиться. Вона знає речі, яких не мала б знати, якби просиділа останні шістнадцять років замкненою в підвалі. Кілька місяців тому вона була в Норт-Конвеї — спокійно собі гуляла, купувала одяг, схожий до того, у якому зникла. Вона все це спланувала. І пан Тріпп щось знає. Рейчел бреше, тату. Я не знаю, що їй потрібно, але ми повинні з’ясувати, що сталося насправді, щоб...

— Досить, Бел, — урвав її тато тихо, але твердо. — Ми вже про це говорили. Рейчел не бреше.

— Але...

— Я не хочу цього чути, — тато шпортав куточок етикетки на своїй бляшанці пива. — Рейчел каже правду про те, що з нею сталося. Де ще вона могла бути стільки років? — Його погляд став гостріший. Етикетка рвучко задзижчала, відірвавшись зовсім. — Повір мені. Я знаю її краще за тебе. Я вірю їй, чуєш, мала? І тобі цього має бути достатньо. Я хочу, щоб ти зупинилась. Я можу тебе про це попросити?

Бел наче вдарили в живіт. У клубку лишилися глибокі вм’ятини від кісточок, мабуть, назавжди. Тато мав бути на її боці. Чому він не бачить того, що бачить вона?

— Ти теж розумієш, що щось не так, еге ж? — Бел наважилась на ще одну розпачливу спробу. — Ти сам не свій, відколи вона повернулася. Весь час працюєш, не хочеш повертатися додому. Я тебе майже не бачу.

Тато зітхнув.

— Просто це складно. Реальне життя — штука непроста, Бел. Минув усього лиш тиждень. Для того, щоб звикнути до таких колосальних змін, потрібно значно більше часу. І тобі, і мені. Прошу, Бел, просто припини. Ти тільки все ускладнюєш. Пообіцяй мені, що припиниш.

Потай Бел уже дала йому іншу обіцянку: позбутися Рейчел і повернути їм обом те щасливе життя, яке вони мали до того, як вона повернулася й усе зруйнувала. Бел обрала тата. Він був єдиною невід’ємною частиною її життя, єдиним, хто ніколи її не покине. Бел завжди обирала його і завжди обиратиме. Але він не просив її обрати. Він просив полишити стару обіцянку і дати нову. Він хотів, щоб вона прийняла Рейчел.

Може, вони все-таки зможуть співіснувати втрьох в цьому домі.

Бел повинна спробувати, бо її попросив про це тато. Тато вірив Рейчел, і цього їй мало бути достатньо. Мусило бути достатньо.

Бел опустила голову, але клубок у її животі тільки виріс і тугіше напнувся.

— Гаразд, — сказала вона тихо. — Обіцяю.

Тато всміхнувся і підняв своє пиво, наче в якомусь сумному тості.

— Директор Вілер казав, що ти приходила з кимось зі знімальної команди?

— Так, — відповіла Бел. — 3 Ешем. Помічником оператора.

Тато кашлянув.

— На твоєму місці я б не спілкувався з ним. Вони намагаються розкрутити історію, притягнути за вуха якийсь скандал, використовують нас у своїх інтересах. Вони навмисно підлаштовують незручні ситуації, намагаються спровокувати нас на конфлікт перед камерами. Вони маніпулюють тобою, мала. Усією цією ситуацією. Я думаю, тобі не варто більше зустрічатися з тим Ешем. Принаймні не сам на сам.

Бел шморгнула носом.

— Ну, мабуть, ти маєш рацію. — Бо тато завжди мав рацію. Та й з Ешем вони занадто зблизилися. Адже він повірив їй про Рейчел не просто так, правда?

— Я просто хочу тебе захистити, — тато потягнувся до пульта і підніс палець до кнопки.

— Може, влаштуємо щось завтра? — хутко заговорила Бел, щоб встигнути до того, як він зніме телевізор з паузи. — Ти і я. І Рейчел, звісно. Підемо кудись утрьох. Може, в ліс? Мені тебе бракувало. — Він про це й не здогадується, але це було майже нестерпно важко вимовити — довелося розкрити грудну клітку ребро за ребром, виставити тремке й незахищене серце. Вона намагалась.

Татове обличчя пом’якшила усмішка.

— Авжеж, мала. Усе, про що попросиш.

Нагорі рипнули двері ванної. М’які кроки босих ніг по килиму, наче навмисно притишені. Вони внизу, вона нагорі. Вона чула, що казала про неї Бел? Підслуховувала? Може, вона...

Ні, досить. Бел обіцяла припинити.

Вона затамувала подих, чекаючи й прислухаючись. Ось воно: двері гостьової спальні тихо зачинилися, а тоді почулося подвійне клацання — Рейчел замкнулася всередині.