Повернення Рейчел

— Та ми недовго. Кілька хвилин, — сказала вона.

Тріпп черкнув пальцем лінзу окулярів.

— Я саме збирався йти.

— А не схоже, — Бел схилила голову набік. — Розумієте, людям може здатися дивним, що ви говорили про Рейчел, коли всі думали, ніби вона мертва, а тепер уникаєте цієї теми. Наче ви засмучені тим, що вона жива, абощо, — засміялася Бел.

Тріпп кліпнув збільшеними за скельцями окулярів очима. — Я не...

— То що ви відчули, коли дізналися, що Рейчел воскресла з мертвих? — запитала Бел, зчепивши пальці в замок, як іноді робив Ремзі.

Тріпп зиркнув на камеру, знову закліпав. Пригладив волосся.

— Ну, я був приголомшений, як і всі. Думав, це якась помилка, що то взагалі якась інша жінка. А тоді, за кілька днів, коли побачив Рейчел у школі, я був... ну, щасливий. Зрадів, що вона жива. Не думав, що таке можливо. Але це доводить: іноді хороші речі все-таки трапляються з хорошими людьми — навіть після справжнього пекла.

От тільки хороші люди не інсценують власного зникнення і не змушують своїх рідних пережити справжнє пекло.

— До зникнення Рейчел ви з нею були близькими? — запитала Бел, гостро відчуваючи Ешеву присутність за спиною. — Зустрічалися поза роботою?

Окуляри Тріппа зісковзнули з носа.

— Та наче ні. Вона була моєю колегою і, хотілося б думати, подругою, але поза роботою ми не зустрічалися.

— Справді? А

одразу після

роботи?

— Тобто?

— Ви підвозили Рейчел додому? Теревенили в машині?

Тріпп пожував щоку.

— Ні, — відповів він. — Вона ніколи не була в моїй машині.

Брехун.

— Дивно, — Бел надула щоки. — Бо моя тітка Шеррі бачила, як Рейчел сідає у вашу машину за кілька днів до зникнення.

— Вочевидь, вона помилилася.

— Або ж ви брешете, — Бел усміхнулася скупо, не розтуляючи вуст. — Підозріло, чи не так? Особливо зважаючи на те, що ви були першим на місці події, коли Рейчел зникла. Ви знайшли мене. У її машині купа ваших відбитків. Це тому, що ви допомогли Рейчел зникнути? Ви знаєте, де вона була весь цей час? Ви досі в неї закохані?

Еш закляк.

Обличчя Тріппа змінилося: зціплені щелепи, підняті брови, невидющі очі.

Бел чекала, готова до бою. Хіба він не знає, що вона б’ється все своє життя?

— Зустрінемось у понеділок вранці, Аннабель, — промовив він тихо, низьким голосом крізь зціплені зуби. Наче погрожував.

Тріпп відступив на крок, востаннє зиркнув на камеру, а тоді грюкнув дверима в них перед носом — грім без дощу.