Повернення Рейчел

Глава 27

Коли Бел прокинулась, тата вже не було вдома. «На роботі», — написав він їй. Але то була субота, тож він міг не перейматися і написати прямо: «Де завгодно, аби не вдома». Бел і так розуміла.

— Я пішла, — сказала вона, виймаючи черевики з не призначеного для них місця.

— Куди? — Рейчел скочила з дивана так, наче Бел запрошувала її з собою.

— До друзів, — стрільнула в неї Бел. — Скучила за нормальними заняттями, — а це вже контрольний. Про вчорашню вечерю вони так і не говорили.

— Ох, — Рейчел сіла, прикриваючи вогнепальні рани складеними руками, бо чудово розуміла, що

нормальні заняття

не сумісні з її присутністю. — Отже, я матиму день на себе. Телефонуй, якщо буде щось потрібно, Анно. Трясця. Бел. Присягаюся, я намагаюсь. Я дізналася лише тиждень тому.

Бел склала обличчя у вираз, наближений до усмішки.

— Бувай, Рейчел.

І підкреслено грюкнула дверима за собою.

Тільки один фургон надворі. Репортерів ніде не видно. Зате було дещо інше — патрульна автівка, припаркована під домом пані Нельсон. Бел розгледіла також начальника відділку, Дейва Вінтера. Він розмовляв із пані Нюхсон на порозі, шкрябаючи в кишеньковому записнику.

Власне, Бел потрібно було з ним поговорити. Нехай поліція працює над поверненням, а вона тим часом покопирсається у зникненні. Рейчел залишиться посередині. Бел перейшла через дорогу.

Пані Нельсон сторожко зиркнула на неї. Що таке? Незвично бачити Бел так близько чи не сподобався погляд у відповідь?

— Добридень, — Бел підняла руку привітатися. — Усе гаразд?

Дейв озирнувся через плече й наштовхнувся на її погляд.

— Аннабель. Я збирався зайти до вас після пані Нельсон. Як справи? Звикаєте?

— О, так, — Бел заховала руки в кишені. — Вона наче завжди там і жила.

— Добре, — Дейв пожував кінчик ручки. — Пані Нельсон саме розповідала мені, що бачила чоловіка, який стояв на вулиці і спостерігав за вашим будинком. Пізно вночі.

— Він був он там, — показала пані Нельсон. Тонесенькі волосинки вибилися з її зачіски й розвівалися на вітрі. — Ховався під отим деревом. Це було о четвертій, коли я випускала надвір кота. І це вже не вперше за цей тиждень. На ньому була кепка — явно ховав обличчя.

— Дякую, пані Нельсон, — сказав Дейв, скориставшись найввічливішим із можливих способів заткнути людину. — Аннабель, ти бачила такого чоловіка біля вашого будинку?

— Так, цілу купу. Звуться «репортери». Приїжджають цілими зграями у фургонах, — Бел вказала на останню машину, що лишилась під будинком. — Власне, це перший тихий день.

Пані Нельсон похитала головою.

— Ні, то був не репортер. Він стояв кілька годин, спостерігав за будинком.

— Гаразд, пані Нельсон, — Дейв закрив записник. — Може, зайдете всередину? Можна попросити вас зварити кави? Я прийду за хвилину, складемо протокол, гаразд?

— У мене тільки без кофеїну, — засопіла жінка й почовгала в будинок, зачинивши за собою двері.

— Без кофеїну, — пробурмотів Дейв, ступаючи на тротуар. — Ти справді не бачила нікого підозрілого біля будинку?

Ні, якщо не рахувати жінки, яка в ньому оселилася.

— Ні, — відповіла Бел.

— Бо той чоловік усе ще на волі. І доки ми його не спіймаємо, він становитиме загрозу для Рейчел і твоєї сім’ї.

Вочевидь, він не в курсі, що загроза вже проникла в їхню сім’ю, оселилася в будинку. І що того чоловіка взагалі не існує. Але існує якийсь інший, і Бел невдовзі з’ясує, хто це.

— Ні, нічого не бачила. Даруйте, — сказала Бел. — Слухайте, а результати ДНК-досліджень уже готові? Це точно Рейчел Прайс?

Дейв пирснув, але за мить змовк, побачивши вираз її обличчя:

— Пробач, думав, ти жартуєш. Так, прийшли. Це сто відсотків вона. Але ж ти й так це знаєш, хіба ні?

— Звісно, знаю. Маєте рацію, я невдало пожартувала, — Бел переможено підняла руки, зиркаючи на його пістолет. — А сумку ви знайшли? Там, де чоловік її залишив?

Девід почухав голову.

— Так, знайшлася саме там, де й мала бути.

От дупа.

— І що там?

Чоловік замислився.

— На сумці є лише її ДНК. Поки немає зачіпок, які б допомогли знайти викрадача.

Бо у вигаданих людей ДНК немає. Напевно, Дейв потрактував її розчарування як страх.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Ми працюємо в усіх можливих напрямках. Відстежуємо номерні знаки. Щось та й зрине.

— А одяг? — запитала Бел. Із поліції толку не буде — вони зайняті пошуками чоловіка, якого ніколи не знайдуть.

— На ньому теж тільки ДНК Рейчел. Ну, і твоя. Бо ти її знайшла.

— А етикетки на одязі? Ви знаєте, де його придбали?

Дейв насупився, явно не розуміючи, куди вона хилить.

— Боюся, там не лишилося етикеток. Той одяг страшенно старий і заношений — твоя мама, мабуть, носила його відколи зникла. Вона сама навіть не зможе згадати, де його купувала.

Ще одна дупа. Етикетки зникли — дуже зручно. І тільки Бел знала, що це не від старості, а тому що Рейчел придбала весь той одяг у «Бее-Бее Бутику» всього кілька місяців тому.

У тому, що стосувалося її повернення, вона замела сліди чудово. Якщо Рейчел десь і помилилася, то шукати треба у зникненні — скоріш за все, тоді в неї було менше часу на планування.

Розмова з Дейвом нічогісінького не дала — Рейчел вправно обвела довкола пальця начальника відділку. Та байдуже, бо Бел впорається і без нього.

— Мушу бігти, — сказала дівчина.

І справді побігла — принаймні спершу, щоб відірватися. Далі попрямувала вулицею, минаючи тридцятий і двадцять восьмий будинки. Перейшла на непарний бік.

Їй знадобилося ще сорок секунд, щоб дійти до будинку номер дев’ятнадцять, де жили Джефф і Шеррі: нижня частина бірюзова, верхня — біла, віконниці в тон. Бел натиснула на дзвінок особливим способом, щоб вони знали, що то вона: мелодія з дитячої пісеньки про акулу, яка не дратувала ще ніколи й нікого.

— Бел, мене дратує ця пісня, — сказала Шеррі, відчинивши їй двері. Її волосся було нечесане, а обличчя бліде й пошарпане, начисто вишкрябане після вчорашнього телевізійного макіяжу. — За годину маю відвезти Картер на балет.

— Отже, у тебе вдосталь часу для розмови з улюбленою небогою, — Бел прослизнула в дім і повернула на кухню.

— Дві секунди, — пролунав голос Картер згори.