Повернення Рейчел

Глава 26

Бел проковтнула свій лимонад одним ковтком і стукнула порожньою склянкою себе по голові.

— Аннабель, — роззявила рота бабця Сьюзен.

— Будьмо! — всміхнувся Йордан, який явно не почув першої частини тосту.

— Це не смішно, Бел. Сядь, — сказав тато.

— Як ти з нею говориш? — виплюнула Рейчел, ляскаючи долонею по столі; її очі палали.

Її келих перехилився, і на білій скатертині розповзлась пляма крові, мацаками сягаючи до Бел.

Дідусь розреготався, з очей Шеррі порснули сльози.

— Вечерю закінчено, — Чарлі підвівся і помахав до камер, щоб усі розходились.

— Тату? — гукнула Бел, але він уже зник у коридорі, а за дві секунди за ним грюкнули вхідні двері. Вона почувалася винною, наче вигнала його з дому. Ні. Це Рейчел. Усе це через Рейчел. Бел глянула на неї.

— Ну ж бо, Картер, ходімо, — шморгнула носом Шеррі, беручи доньку за лікоть і витягуючи з-за столу.

— Це мав бути гарний родинний вечір, — сказала Рейчел тихо, майже сама до себе, наче на ній не було мікрофона.

Саба кинулась за Шеррі та Картер і спіймала їх у коридорі.

Йордан підвівся і взявся за ручки дідусевого крісла.

— Не хвилюйся, Йордане, — Джефф підбіг до нього. — Я посаджу тата в машину. Лишайся, ти не доїв десерту. Ми нікуди не квапимось.

Джефф викотив тата надвір через чорний хід, де був пандус.

— Ось так, тату, — сказав він гучно, підштовхуючи крісло через поріг.

Бабуся Сьюзен вийшла наступною, затримавшись лише для того, щоб несхвально похитати головою до Бел.

— Була рада бачити, — помахала рукою Бел.

Рейчел зникла на кухні, де завела якусь приглушену розмову з працівниками кейтерінгу та Ремзі.

— Смачний пиріг, — ніяково сказав Йордан Бел: за столом лишилися тільки вони.

— Неймовірний, — погодилася Бел і пішла, лишивши Йордана останнім солдатом на полі бою. Із її рідних вечері не пережив ніхто.

Дорогою Бел примружилася до Еша й показала на коридор. Той лишив камеру і попрямував за нею назирці, їх розділяли всього три кроки.

Шеррі й Картер вже пішли, не зачинивши за собою дверей.

— Гей, — задихався Еш. — Це було...

— Можеш мене вимкнути? — Бел повернулася до нього спиною.

— Га? Ой.

Еш вийняв коробочку передавача, прикріплену до джинсів, змотав дріт, а тоді відстебнув мікрофон від її сорочки, торкнувшись пальцями до ключиці. Бел здригнулась від протягу з прочинених дверей.

— Це було... — спробував Еш знову.

— Знаю, — Бел закусила губу. — Але не раджу фліртувати зі мною — ти ж не хочеш бути зятем у цій сім’ї.

— Страшно навіть подумати, — нервово ковтнув слину Еш.

— Мені треба подихати свіжим повітрям, — Бел повернулася й попрямувала до чорного прямокутника вулиці.

— Так, я... теж дихаю повітрям, — Еш вийшов за нею.

На вулиці досі стояли два припарковані фургони, але нікого з репортерів видно не було.

Трохи подалі дядько Джефф уже садив дідуся у його жовту машину, якою тепер кермував Йордан. Дядько нахилився до дідуся в салон і щось йому говорив, водночас складаючи крісло.

Далі по вулиці Бел розгледіла силует пані Нельсон на тлі жовтого сяйва з дверей її будинку. Просто собі стояла й безсоромно витріщалася, насолоджуючись виставою, — типова картина.

— Сюди, — Бел спустилася по сходах, проминула гараж і повела Еша на задній двір.

— Це було... — знову сказав Еш.

— Авжеж, було, можеш припинити це повторювати, — перебила його Бел. — Слухай, я ще дещо знайшла.

— Що?

— Свою стару дитячу шкарпетку в шухлядці біля ліжка Рейчел. Варіантів два. Перший: вона сховала її десь після свого повернення, щоб поліція не відібрала її як доказ. Другий: шістнадцять років тому вона забрала її у своєї доньки на пам’ять, що є доволі дивним вчинком, якщо не збираєшся зникати.

— Доволі... — повторив за нею Еш. — Або ж, що шкарпетка була в неї, коли її викрали. У кишені, абощо. І вона зберегла її.

Бел вп’ялася в нього поглядом.

— Ти досягнеш протилежного, — сказав він. — Якщо шукаєш доказів, це не те. Тобі потрібно щось, що не можна так легко спростувати.

Бел озирнулася на освітлене вікно кухні, де рухалися постаті Рейчел і Ремзі.

— Як її інтерв’ю? — запитала Бел.

Еш прокашлявся.

— Усе сходиться, — відповів він, одразу зрозумівши, про що вона питає

насправді.

— Жодна деталь не змінилася, коли Ремзі повторював запитання. Були правильні емоції в правильних місцях. Пояснювала, що не може відповісти на те чи інше запитання, бо поліція сказала їй, що розголос завадить розслідуванню. Багато говорила про тебе, власне, — Еш почухав голову, наче йому було шкода їй це казати.

— Про мене?

— Що думки про тебе і мрії повернутися були єдиним, що її тримало. Що мотивувало її жити й боротися. Казала, що пропустила велику частину твого життя, але має намір надолужити кожен втрачений день.

— Ох і заливає, — скривилася Бел, знову озираючись на темний силует Рейчел у вікні. — Ти теж бачиш, що щось не так? Щось дивне відбувається після її повернення.

Еш став пліч-о-пліч із нею.

— Так, уся родина якась напружена. Але ж це об’єктивно незручна ситуація.

— Не можна, щоб вона лишалася вдома. — Тепер, коли тато ще на крок відступив, часу ставало ще менше. Бел обрала його. Вона завжди обирала його, а отже, Рейчел має піти. — І єдиний спосіб позбутися її — довести, що вона бреше. Викрити її. Якщо цих доказів наразі недостатньо, тоді треба шукати деінде. Зосередитися на її зникненні.

— Без образ, — сказав Еш, засмутивши Бел, якій подобалося обмінюватися образами, особливо з ним. — Але хіба сотні поліціянтів, федеральних агентів і журналістів не перекопали цю справу вздовж і впоперек? Ніхто нічого не знайшов. Її зникнення завжди вважалося неймовірною таємницею.

Бел проігнорувала це, але її очі спалахнули так, що, здавалося, могли й справді засвітитися в темряві.

— Що потрібно для того, щоб зникнути так швидко і безслідно? Гроші, — вона загнула один палець.

— Достобіса грошей, — кивнув Еш, — принаймні спочатку. Але в Рейчел не було грошей, коли вона зникла. Свій гаманець вона лишила в машині з тобою, картки зосталися вдома, і в останні тижні до зникнення вона не знімала готівки.

— Можливо, вона давно потроху накопичувала, — сказала Бел, — щоб це не привертало уваги. Або дістала гроші деінде. Чи хтось їй дав. Наступне: нова особа?

Еш кивнув.