Страница 66 из 154
— Танці-шманці, — пробурчав Джефф, очікуючи, коли страва дійде до нього.
— Це важливо, Джеффе, — гостро кинула Шеррі. — Можливо, тобі варто ставитися до цього трохи серйозніше.
— О, я ставлюся до цього дуже серйозно, — шморгнув він носом. — Кілька днів тому віддав дві сотні баксів із кредитки, бо знову щось треба було на танці. Новий гімнастичний костюм, чи що там було, Картер?
Та кивнула неохоче, втупивши погляд у тарілку.
— І тобі обов’язково скаржитися на це за столом, наче вона в чомусь винна, — Шеррі вихопила таріль із рук Бел. — Це інвестиція в її майбутнє.
— Та де ж я скаржуся, — Джефф ніяково реготнув. — Просто якби я знав із самого початку, що ці танці будуть золоті, то пішов би заробляти гроші в даркнет, а не працював би в спортивному центрі. Мій друг Боб із Вермонту, наприклад... ох, стривайте, камери знімають. Забудьте.
Шеррі видихнула, мов сердита змія, і відвернулася від дядька Джеффа, залишаючи його на самоті в кутку. Вочевидь, безпечного місця за цим столом просто немає. Тепер, коли Рейчел повернулася, найрізноманітніші вибухи й загострення чигали на кожному кроці. Очевидно, це було через неї, хоч Бел і не розуміла, як саме її в цьому звинуватити.
Але напруга просто-таки бриніла в повітрі. Для чого, кажете, була потрібна вся ця затія?
Бел глянула на Рейчел — та ховала очі, креслячи виделкою рівчачки в паельї. Добре, принаймні їй теж незатишно.
Апетиту, схоже, не було ні в кого — тільки дідусь слухняно жував, загубившись у власному світі, й не здогадувався, яка війна точиться довкола. Картер теж їла — власне, вже доїдала те, що було в неї на тарілці. Мабуть, сподівалася, що так уникне незручних розмов.
Рейчел відстежила, що Бел дивиться на Картер і, не промовивши й слова, потягнулася по таріль і поклала Картер на тарілку ще ложку паельї.
Шеррі смикнулась і здійняла вказівний палець, поспіхом дожовуючи те, що було в неї в роті. Проте, в останню хвилину опустила руку й вирішила промовчати, обмежившись ще одним гострим зітханням, — ще одна сердита змія.
— Дякую, — тихо сказала Картер, і якийсь м’яз на її щоці смикнувся, коли вона знову взяла до рук виделку.
— На здоров’я, Картер, — сказала Рейчел, саме сьорбаючи вино, і її голос загудів у келиху.
Шеррі теж ковтнула вина.
— Тільки мені душно? — Джефф взявся розщіпати комірець. — Може, відчинити вікно?
Ремзі заворожено спостерігав за ними круглими очима. Який же він, певно, щасливий: йому не треба було навіть підштовхувати їх чи скеровувати — ця вечеря стрімко котилася під три чорти і без нього.
— Отже, Чарлі, — Рейчел простромила виделкою шматочок чорізо. — Картер розповіла, що у тебе була дівчина, а ти нічого мені не сказав. Ви були разом два роки. Вона навіть жила в нас кілька місяців?
Закінчивши свою розповідь питанням, Рейчел наче зумисно його штрикала. Навіщо Картер їй це розповіла? На чиєму вона боці?
Чарлі відсьорбнув пива, різко й коротко.
— Мені ще не випала нагода розповісти тобі це
сам на сам, —
з притиском сказав він. — Це було дуже давно. Бел було десять.
— Одинадцять, — втрутилась Бел. Вона вп’ялася поглядом в Рейчел, сперлась ліктями в стіл, звівши щит перед собою і татом і нагостривши отруйного язика.
— Здається, вона ще й була головною присяжною на суді про моє вбивство, — захихотіла Рейчел сама до себе, розмахуючи нанизаною на виделку креветкою.
Чарлі поставив на стіл порожню бляшанку.
— Просто збіг. Ми з Еллен зустрілися випадково кілька років по тому. Вона мене впізнала.
Еллен була мила. Бел вона подобалась. І це було проблемою, бо Бел знала, що врешті-решт Еллен піде, як і всі інші. Тож вона відштовхнула її першою, сказавши, що їй не потрібна нова мама. Діти бувають дуже жорстокими, а Бел могла обскакати будь-кого. Наступного дня Еллен зібрала речі.
— Яка дивна ситуація, — Рейчел кинула креветку до рота. — Чоловік зустрічається з жінкою, яка визнала його невинуватим в убивстві дружини.
— Принаймні
він
зачекав, поки тебе не буде поруч, — пробурмотіла Шеррі, витираючи рот рукавом. Ніхто за столом цього не почув, — центром уваги був Чарлі, який досі не відповів, — крім Бел, яка сиділа до неї найближче. Вона повернулася до тітки і почала розглядати її стиснуті в бліду лінію губи. Що вона хоче цим сказати? Що Рейчел зустрічалася з кимось до свого зникнення? Ніде в медіа про це не згадували. Адже це була важлива зачіпка! Імовірний підозрюваний? Що Шеррі має на увазі? Бел відклала уточнення цієї інформації на потім, вкинувши в клубок у животі, який звивався голодно під напівпорожнім шлунком.
— Мені було самотньо, — відповів Чарлі спокійно й розмірено. — Я був у скорботі багато років. Усі говорили, що час жити далі. Це було непросто і недовго, тож я не розумію, навіщо про це згадувати зараз.
— Просто намагаюся зав’язати розмову, — сказала Рейчел. Вона крутила виделкою і шкрябала тарілку. — Це ж нормально: за вечерею треба про щось говорити. Відколи я повернулася, тебе майже не буває вдома, тож не те щоб у нас була нагода поговорити
сам на сам, —
останні слова вона вимовила, імітуючи його притиск.
Тато стиснув руки в кулаки і опустив їх на коліна, а на щоці засмикався якийсь м’яз.
Бел не знала, що сказати і як його захистити, бо тут Рейчел мала рацію: він свідомо уникав власного дому, і хто, на її думку, був у цьому винен?
— Може, варто закруглятися, — сказав Чарлі, глипаючи на дідуся.
— Десерт несуть, — за увесь час уперше втрутився Ремзі, здивувавши цим працівників кейтерінгу. Так він намагався втримати тата на місці.
Чарлі зціпив зуби, наче вирішив, що зможе витримати десерт, а це означало, що й Бел мала протриматись теж, хай як паскудно їй було. Гарячий клубок, розжирілий від усіх тих несказаних і недосказаних слів, невпинно вертівся в її животі. Про що говорила тітка Шеррі?
Її тарілку прибрали, натомість поставили іншу: яблучний пиріг з доладною кулькою збитих вершків. Ще одна її пропозиція. Чого добивається цим Рейчел?
— Отже, Патрику, — Рейчел знову повернулася до дідуся. — За кілька тижнів тобі буде вісімдесят п’ять. Повірити не можу... куди поділись ті роки?
Так, і справді, куди поділись ті роки, Рейчел? Дідусь дивився поперед себе німо й порожньо, наче не чув її.
— Будь ласка, припини засипати його запитаннями, — сказав Чарлі. — Він не пам’ятає. Ти тільки його роздратуєш.
— Я просто запитала про його день народження.
— Хтось хоче придбати лісозаготівлю?.. Рієлторка... — прокавкав дідусь.