Повернення Рейчел

Рейчел широко посміхнулася, і Бел відчула гостроту в тій посмішці, хоч вона й була націлена не на неї. Схоже, у Прайсів було власне неозоре мінне поле, яке лишалося смертельно небезпечним навіть після шістнадцяти років. Вони не встигли доїсти ще й першої страви, а хтось уже підірвався. І де ті сльози щастя й обійми, що були кілька днів тому?

— Комусь іще вина? — Рейчел схопилася за пляшку. — Джеффе? Йордане? До речі, приємно познайомитися, Йордане. Ви з Болгарії, так?

— Можна мені випити? — запитала Бел, і собі кидаючи бомбу.

— Ем, я не... — почала Рейчел.

— Ні, — засопів тато.

— Може, іншим разом, — додала Рейчел.

— Я сказав ні, — повторив Чарлі жорсткіше, штрикаючи виделкою останній шматочок тарта, але очі на Рейчел не підняв.

Бел пригадала, як тато казав Ремзі, що поруч із Рейчел йому наче ставало світліше. Що ж, схоже, за шістнадцять років вона втратила цю здібність. Власне, тепер він намагався взагалі не бути з нею в одній кімнаті. А сьогодні, затиснуті між двома камерами, вони застрягли всією родиною по різні боки столу. І Бел свій бік обрала, — Сьюзен, — почав Чарлі. Його очі замерехтіли у світлі найближчого прожектора. — Мені цікаво, чи не хотіла б ти щось сказати мені і решті родини тепер, коли Рейчел повернулася, очевидно не вбита.

Бабуся охайно відклала виделку.

— Скажу, що я дуже щаслива і дуже вдячна бачити свою доньку живою і здоровою. Шкодую лише, що Едвард не дожив до цього моменту. — Її очі замерехтіли волого, і вона поплескала Рейчел по плечі.

— І це все? — не відступався Чарлі, вражено посміхаючись. — І ніяких «вибач»?

— Не марнуй сил, тату, — сказала Бел тихо.

— Що відбувається? — Рейчел поставила свій келих, зиркаючи то на одних, то на інших.

— Можеш розповісти їй, Сьюзен, — сказав Чарлі.

— Нічого, сонце, — бабуся стисла передпліччя Рейчел. — Це ж мала бути щаслива подія. Святкова вечеря.

— Отже, не можеш? — засміявся Чарлі. — Навіть зараз надто горда, щоб визнати помилку. Я не вбивав Рейчел, правда ж? Вона сидить прямісінько біля тебе.

— Мамо? — Рейчел повернулася до неї.

Бабуся взялася поправляти свій мереживний шарф.

— Я була впевнена, що він тебе вбив. Жодне інше пояснення не мало сенсу, нічого не сходилось, — вона витерла невидиму сльозу.

— Усе гаразд, — сказала Рейчел м’яко.

— Ні, не гаразд, — втрутилась Бел жорсткіше.

Дідусь глипав то на той, то на інший бік столу. Виделка з їжею зависла біля його рота — Йордан теж відволікся.

— Пробач, Чарлі. Чуєш? Мені шкода, — бабуся притулила шарф до однієї щоки, тоді до іншої. — Ти б зрозумів, якби щось сталося з Аннабель, якби вона просто взяла і зникла.

— О, якби ж, — пробурмотіла Бел — це звучало надто добре. Вона думала, що ця вечеря ознаменує перемир’я, що всі поводитимуться гарно перед камерами, а ось як воно склалося — і це тільки перша страва з трьох. Ремзі бовванів у дверях кухні, незмигно спостерігаючи за ними, — ось хто, певно, у захваті від цього всього.

— Усе добре, мамо. Чарлі ніколи б не завдав мені шкоди, — сказала Рейчел. Ні, оголосила, — так, наче його тут не було. Тато помітно напружився — щоб зрозуміти це. Бел не треба було навіть дивитися на нього. Це було дивно: Рейчел захищала тата. Це завжди було роботою Бел. Завжди.

— А тепер всі поводяться так, наче в усьому винувата я, — бабуся висякалася в серветку.

— Ніхто так не думає, мамо, — Рейчел погладила її по спині. — Не уявляю, як важко тобі було всі ці роки, та ще й із такими думками. Як важко було бачити його. Я розумію.

— А оце вже не було проблемою, — сказав Чарлі, нарешті зустрівшись із Рейчел поглядом.

— Тобто?

— Ми майже не бачили твоїх батьків.

Рейчел насупилася, наче ці слова її ранили, але Бел не розуміла чому.

— Мамо? — промовила Рейчел уже не так м’яко. — Ти до них не їздила? Навіть на день народження? Хоча б раз в рік?

Бабуся засовалася на стільці, відхиляючись від доньки. Відчуваючи переміну, загрозу.

— Я не уявляла, як дивитися йому в очі, коли ми вважали...

— А як же Аннабель? — кинула Рейчел обурено.

Бабуся смикнулася, але це був іще не кінець.

— Повірити не можу. Аннабель була ще така маленька — ти мала у той час бути з нею. Ти була їй потрібна.

— Ми вважали його вбивцею, — запротестувала бабуся.

— Ну, очевидно, дарма! — виплюнула Рейчел. — Але так, напевно, ще краще: ти залишила мою доньку наодинці з людиною, яку вважала моїм убивцею!

— Пробач. Я думала про опікунство, але... — бабуся опустила голову, уникаючи доньчиного погляду. Між ними виросла прірва, глибша й ширша за шістнадцять років.

Рейчел обурюється, що хтось покинув Бел? А колоди у своєму оці вона, вочевидь, не бачить.

— Усе? — втрутився Джефф, ніяково потираючи лікоть. — Тобто, усі поїли?

Працівники кейтерингу забрали тарілки, і родичі розбилися на зніяковілі групки. Тато поцікавився, чи не час дідусю повертатися, сподіваючись використати це як причину вшитися звідси. Шеррі говорила з Джеффом, тож Бел залишилася сама. Вона відстебнула мікрофон від комірця й піднесла до рота.

— Як на мене, вечеря складається чудово, — прошепотіла вона. — Щаслива родина.

Краєм ока вловила рух у кутку — Саба її почула. Еш також — він притиснув навушники руками, стоячи за камерою номер два. Кашлянув, маскуючи сміх. Добре, бо вона говорила це для нього.

Картер теж залишилася сама. Рейчел і бабуся Сьюзен досі сичали одна на одну. Картер здавалася збентеженою — вона не любила сварок, навіть коли не брала в них участі. Бел хвицнула ногою під столом, сподіваючись влучити в Картер, а не в Рейчел. Дівчина смикнулася, підняла голову і глянула на неї. Стиснуті губи розпливлись в усмішці, але вираз в очах не змінився.

Принесли дві великі срібні тарелі з паельєю, в яку встромили ложку, щоб усі насипали собі самі.

Чарлі відсипав собі порцію і втупився в їжу.

— Я їй казала, — промовила Бел стиха.

— Все добре, мала. Повибираю креветки, — він сумно всміхнувся. — Та й не те, щоб у мене взагалі був апетит.

Навпроти них Рейчел передала таріль Картер. Та ввічливо всміхнулася й поклала дві ложки страви собі на тарілку. Там уже двома гірками лежали рис і горох.

— Не переборщи, люба, — сказала Шеррі, перехилившись через стіл. — Репетиція на вихідних. Не даватимемо міс Данн можливості забрати тебе з першого ряду.

Картер не сказала на це нічого й віддала таріль. Рейчел відповіла їй такою ж увічливою, проте трохи силуваною усмішкою.