Повернення Рейчел

Глава 25

Будинок було не впізнати: вітальню заполонили чужі люди і взялися перетворювати її просто на очах мешканців будинку.

Диван і татове крісло забрали, щоби звільнити місце для розкладеного кухонного стола, за яким мало би вміститися дев’ятеро людей. Чотири стільці, яких бракувало, позичили в Джеффа та Шеррі. Дідусеві стілець був не потрібен — він усюди носив свій.

Камери встановили з обох боків довгого столу. Триногу під однією з них саме регулював Еш — йому довірили меншу камеру. Сьогодні на ньому були джинси кльош і криклива неоново-зелена футболка в яблука. Джеймс стояв майже навпроти, — камери поставили хитро-мудро, щоб вони не потрапляли в кадр. Бел насолоджувалася видовищем: їй подобалося спостерігати за тим, як помикають Ешем, як він опускає плечі й примружує одне око, дивлячись у видошукач. Вони ще не мали нагоди перекинутися словом, і Бел це влаштовувало, бо вжалити одним словом не просто.

Ремзі займався освітленням: посував лампи на міліметр сюди, на міліметр туди, видивлявся щось, чого ніхто, крім нього, не бачив. Саба сиділа осторонь зі своїми навушниками та звуковим обладнанням — усі вже були обмікрофонені.

На кухні метушилася пара працівників кейтерингу. Вони принесли страви і тепер розігрівали їх. Рейчел спостерігала за хаосом, а Бел спостерігала за нею, скориставшись рухом і гамором, — у будинку на двох зібралося аж п’ятнадцятеро людей.

Дідуся вже посадовили на торці столу і втиснули Йордана поруч, щоб допомагав йому з їжею. Дідусь мав страшенно розгублений вигляд, але Бел чудово його розуміла — різниця між ними була лиш у тому, що вона могла це приховати.

Бел знічев’я теребила новий браслет на зап’ястку, втискаючи холодний і незвичний золотий ланцюжок у шкіру. Незадовго до вечері Рейчел зробила їй несподіваний подарунок, сказавши, що мусить надолужити купу днів народжень і подарунків на Різдво.

— Привіт, — Картер протиснулася до Бел.

— Привіт.

— Усе добре? — Картер легенько штурхнула її ліктем. — Тобі вже не так дивно?

Чорта з два. Усе ставало тільки дивніше, особливо тепер, коли Бел упевнилася, що Рейчел бреше. Але вона не могла відповісти Картер, бо на обох були мікрофони, і Саба все чула.

— Звісно, — сказала вона, але явно не була переконлива, бо Картер нахмурилася. — Дякую, що допомогла обрати браслет, — Бел підняла руку, показуючи золотий ланцюжок на блідому зап’ястку. На цьому черепків не було, та все ж це було таємне послання, явно пов’язане з обмовкою в торговельному центрі.

Картер кивнула.

— Рейчел хотіла обрати щось, що тобі точно сподобалось би. А я знаю тебе найліпше. Вона дуже старається, Бел.

— О, я знаю, — вона могла багато чого сказати про Рейчел, але точно не те, що та не старалась. Щоб провернути таку масштабну аферу, доводиться старатися. І цей браслет був не просто браслетом, правда ж? Це був маневр у відповідь на шпигунство Бел і крадіжку шкарпетки. Замок, щоб вона більше не лізла, і браслет, щоб мовчала.

— Перші страви готові, — гукнув Ремзі, вигулькнувши з кухні. — Прошу всіх сідати. Еше, Джеймсе, поїхали. Рейчел, я б хотів попросити вас сісти посередині, з цього боку.

— Добре, — всміхнулася Рейчел, сідаючи на вказаний стілець. Вона принесла свій келих червоного вина.

Бел знала, що станеться далі, тож майстерно випередила Ремзі, сівши з іншого боку, навпроти Рейчел. Здивований Ремзі дивився на неї круглими очима. Підійшов і схилився до її вуха.

— Я думав, що варто посадити тебе біля мами, — обережно сказав він.

— Я вже сіла, — Бел сяйнула усмішкою. Хай там як, було вже пізно, бо мама Рейчел сіла ліворуч від неї, а Картер — праворуч. Решта сім’ї теж потихеньку займала свої місця.

Ремзі закусив губу.

— Власне, навпроти навіть краще, — сказав він, спробувавши забрати в неї перемогу, і відступив убік, пропускаючи Чарлі, який допивав за вечір уже третє пиво з безіменної бляшанки — для зйомок з усього, що могло бути на столі, поздирали етикетки.

Гамір потроху вщухнув, усім роздали вказівки. Джефф сидів з вузького боку столу, навпроти — Йордан і дідусь. Зліва від Джефа, на широкому боці, Картер, Рейчел, бабуся Сьюзен — мокасинова змія. Навпроти них — тато, Бел і Шеррі.

— Рада бачити, Патрику, — сказала Рейчел, порушуючи ніякову тишу. Вона повернулася до дідуся, підносячи до вуст келих.

Очі дідуся були невидющі. Йордан прошепотів щось йому на вухо.

— Рейчел, — повторив дідусь, розрубуючи слово на дві половини, від чого воно взагалі не звучало як ім’я. З кухні вийшли працівники кейтерингу, тримаючи по дві тарілки кожен, і почали заставляти стіл від середини до країв, тож Рейчел і Бел були першими. Козячий сир і цибулевий тарт. Це Бел запропонувала, впевнена, що Рейчел не погодиться. Піднявши очі тепер, вона побачила, що Рейчел дивиться на неї і всміхається. У відповідь Бел підняла свої ніж і виделку.

— Ну, налітайте, — сказала Рейчел так, наче це був її дім, і вона була тут господинею.

Картер почала першою.

— Дуже смачно.

— Це Анна обрала, — повідомила Рейчел. — Даруй, Бел. Ніяк не звикну.

— О, так, — Шеррі повернулася до Бел. — Я й забула, що тебе називали Анною. Це було так давно! — і знову до Рейчел: — Їй було приблизно шість, коли вона вперлась рогом і сказала, що тепер її звати Бел. Зараз здається, що так було завжди.

— Ну, — сказала Рейчел. — Мені ніхто не повідомив.

— О, — всміхнулася Шеррі. — Тобі до стількох нових речей треба звикнути, навіть не уявляю. Увесь світ змінився до невпізнанності. Тепер не можна

і слова

сказати, щоб когось не образити, — виделка Шеррі завмерла на півдорозі до рота. — Тобі дуже пасує блузка, Рейчел, — додала тітка, наче намагалася загладити провину.

Рейчел опустила очі на своє вбрання.

— Дякую. Це Анна — от дупа! — Бел обрала її для мене, — Рейчел стиснула руку в кулак, аж кісточки побіліли під шкірою.

Від

дупи

бабуся аж смикнулася. Серйозно? Її донька начебто просиділа шістнадцять років у підвалі якогось маніяка, а її турбує

дупа

за столом?

— Ні, справді, маєш чудовий вигляд, Рейчел, — провадила Шеррі. — Така тендітна. Схоже, шістнадцять років у підвалі — найкраща дієта.

У когось впала на підлогу виделка.

Картер нажахано округлила очі.

— Мам, — засичала вона, витріщившись на неї. — Так не можна казати!

Шеррі зиркнула на камеру і виштовхала з себе короткий смішок.

— Ой, та чого ти, — мовила вона. — Рейчел знає, що я просто жартую. Еге ж?