Повернення Рейчел

Глава 24

«Як же нестерпно залишати те, що так любив. Не знаю, чи зможу змусити себе зняти ще бодай одну документалку...» Шістсот двадцять дев’ять вподобайок, сорок одне поширення, одинадцять коментарів.

Очі Бел спалахнули захоплено. Вона нарешті знайшла допис, який @DirectorRamseyLee опублікував минулого жовтня. Певно, це він.

То був вечір четверга, і Бел сиділа на своєму ліжку. Ноутбук балансував на схрещених ногах, а живіт бурчав, бо вона заледве подзьобала вечерю.

Бел розгорнула коментарі й почала гортати.

«Не здавайся!»

«Сніговий пес» був крутячий — я аж плакала!»

А тоді:

«А ти чув про справу Рейчел Прайс? Коли будеш готовий повернутися до зйомок, з цього має вийти класна документалка. Аж не віриться, що ніхто цього досі не зробив»

Лукас Аєр, профіль без світлини. Бел відкрила його сторінку: нуль підписників, нуль підписок. Той твіт був його першим і останнім. Зареєструвався у жовтні 2023 року, наче створив сторінку лише задля цього. Бел примружилася, вивчаючи Лукасове порожнє сіре обличчя, та марно.

Ноутбук задрижав у її руках, коли будинок завібрував від жахливого, пронизливого ревіння, що урвалось так само раптово, як і почалось.

Дриль. Десь на другому поверсі. І це не тато, бо знизу долинали звуки телевізора.

Ось, знову.

Бел відклала ноутбук із колін, підвелася й пішла на звук. Прочинила двері і зупинилась на порозі.

Рейчел стояла навколішки перед дверима гостьової спальні й роздлубувала одвірок, де заходив язичок клямки. Біля неї на підлозі стояла відкрита коробка, з якої визирала срібляста ручка.

«Ручка натискна з двостороннім замком»

— було написано на коробці.

Рейчел забрала дриль і здмухнула тирсу.

— Що ти робиш? — запитала Бел.

Жінка смикнулася, ненароком натиснула кнопку, і дриль коротко гаркнув.

— О, як ти налякала мене, Анно... вибач, Бел. Бел.

Але Рейчел налякала її більше разів.

— Ставиш замок на двері? — Дівчина неквапом підійшла до коробки й тицьнула її пальцем ноги.

— Ага, — Рейчел вийняла з коробки нову клямку й показала їй. Зовні вона мала шпарину для ключа, зсередини — защіпку. — Я погано сплю, — сказала Рейчел, потираючи очі рукавом. — Мабуть, підсвідомо ще боюся, що хтось може бути за дверима. Боюся чоловіка, який мене викрав. Думаю, спатиму краще, якщо знатиму, що можу замкнутися. Принаймні варто спробувати.

Бел кивнула так, наче це звучало логічно, але поглядом із Рейчел не зустрілася.

— Тут і зовнішній замок є, — сказала вона, показуючи на коробку. — 3 ключем.

— О, справді, — сказала Рейчел так, наче лише щойно це помітила, і знову зосередилася на дрилі, уникаючи погляду Бел. Вона підкрутила дриль і взялася викручувати стару клямку.

Але Рейчел добре знала, що та клямка має зовнішній замок, правда? Зрештою, саме тому вона її й купила. Справа була не в поганому сні. Ні, їй потрібно було мати змогу замкнути двері, коли її не буде вдома, захистити кімнату від чужих очей. Схоже, вона вже зрозуміла, що Бел проникла в її кімнату вчора; помітила зникнення шкарпетки.

Чи зрозуміла Рейчел, що Бел розкусила її брехню? Чи поки лише підозрює? Наразі Бел не хотілося це перевіряти, тож вона ретирувалася до сходів і спустилася у вітальню.

Тато сидів у кріслі й дивився повтор бейсбольного матчу — пиво в руці, телевізор горлає.

Бел спинилася за спинкою його крісла, користуючись нагодою непомітно побути поруч із ним, вдати, що їх лише двоє і між ними немає перепон,- які понаставляла Рейчел.

— Ти сьогодні пізно повернувся, — заговорила нарешті Бел. — Пропустив вечерю.

Тато відсьорбнув пива.

— Багато роботи, — він не зводив очей з екрана.

— І вчора теж?

Бел перехилилася через спинку крісла й обвила руками його теплу шию, втиснувши щоку в татову потилицю. Тримати його так довго не можна, інакше він спитає, що сталося, а Бел цього не хотілося. Він намагався менше бути вдома й щодня затримувався на роботі. Можливо, скоро він узагалі тут майже не з’являтиметься. Бел розуміла чому. Обоє розуміли чому, але вона не допустить цього.

— У нас там і справді завал, — сказав він. — Від мене це не залежить.

Авжеж, не залежить. Але залежить від Бел. Вона нарешті візьме щось на себе і подбає про нього так, як він завжди дбав про всіх. Тепер Бел буде хвилюватися, розв’язувати проблеми, планувати майбутнє. Рейчел вдома лише п’ять днів, але вже зараз очевидно, що вона відштовхує Чарлі. Тато казав, що вірить Рейчел — кожному її слову. Але її повернення явно змінило щось і для нього.

Ще тієї миті, коли Бел побачила його реакцію на повернення Рейчел, якась частина її зрозуміла, що потрібно буде обирати. Одного чи одну з двох.

Бел бачила, що вони не зможуть існувати в цьому будинку разом, але, на щастя, для неї цей вибір не міг бути простим. Саме тому вона мусить боротися: знайти докази, що Рейчел бреше, і позбутися її до моменту, коли вона витіснить тата.

— Чуєш, мала? — тато легенько поплескав її по руці, і Бел відпустила його. — Що вона робить?

Він питав про Рейчел.

— Ставить замок на двері гостьової спальні.

— Ясно, — сказав він.

І все? Він такий спокійний, наче не розуміє, що бере участь у війні.

Бел сіла на краєчок дивана, той, що ближчий до татового крісла.

— Учора вночі хтось не зачинив вікно, — сказав він. — Не знаю, ти чи вона.

Бел теж гадки не мала.

— Вибач, — сказала вона про всяк випадок. — Слухай, тату.

— Слухаю, Бел, — він повернувся до неї.

— У тебе збереглися якісь мої дитячі речі? Іграшки чи одяг? Може, на горищі?

— Ні, — його погляд знову потягнувся до гри на екрані. — Нічого не лишилося. Щось віддав на благодійність, щось знадобилося Джеффу і Шеррі для Картер. А що?

— О, нічого. Ремзі питав, чи в нас щось є, — збрехала вона легко, хоч і ніколи не обманювала тата.

Чарлі крекнув невдоволено і ковтнув ще пива.

Нагорі знову заревів дриль. Хрипке гарчання переросло у високий скрипучий вереск.

Тато схопив пульт і зробив гучніше.

А тоді ще раз — вони наче змагалися, силкуючись перешуміти одне одного. Бел застрягла між цими двома звуками: коментатор ревів їй на одне вухо, перекрикуючи дриль у другому.

Гучніше, ще гучніше, одне проти одного.