Повернення Рейчел

— Ну, все спочатку, — зітхнув Ремзі. Вони були тут уже чотири години. І вираз його обличчя видавав його знесилення. — Твоя мама зникла більше ніж шістнадцять років тому. За весь цей час про неї не було жодної звістки. Банківських рахунків ніхто не торкався, жодних контактів із рідними. Попри ретельні пошуки тіла не знайшли. Авжеж, були

свідки,

— він наголосив на цьому слові так сильно, що воно вислизнуло якось боком. — У інтернет-мережі користувачі розповідають, що бачили Рейчел у Парижі, Бразилії. А кілька місяців тому навіть поблизу, у містечку Норт-Конвей. Авжеж, усі ці розповіді нічим не підтверджені. Твоя мама зникла безслідно тринадцятого лютого 2008 року. Що, на твою думку, з нею сталося?

Знову сказати «не знаю» не можна: так вона звідси ніколи не вийде.

— Це не менша загадка для мене, ніж для решти світу, — сказала Бел, і з розширених очей Ремзі зрозуміла, що це значно краща відповідь. Добре, тепер головне не зупинятися. — Я чула всі ті теорії, які люди висувають про її зникнення. Якби мені довелося обрати одну з них...

Ремзі закивав, жестом спонукаючи її продовжувати.

— Я думаю, вона хотіла піти. І пішла. А тоді, можливо, цим скористався якийсь убивця-опортуніст — це, здається, офіційний термін. А може, вона заблудилася в горах, замерзла в снігу, а решту зробили тварини. Тому ми її й не знайшли.

Ремзі схилився вперед, замислено обхопивши долонями підборіддя.

— Отже, Бел, ти вважаєш, що твоя матір, найімовірніше, мертва?

Бел легко кивнула, втупивши погляд у журнальний столик перед диваном. Повна склянка води на ньому була реквізитом — її не можна було пити. На мармуровій шахівниці були виставлені фігурки, готові до бою, і її коліна вказували якраз на нічийну територію посередині. Знімальним майданчиком була конференц-зала готелю «Роялті Інн» на центральній вулиці. Пляшка води, шахи і подушки були реквізитом. Все несправжнє, усе показуха.

— Так, я думаю, вона мертва. Напевно, вона померла того ж дня або незадовго по тому.

Вона справді так думає? А яке це має значення? Немає, значить немає.

Ремзі теж задивився на шахівницю.

— Отже, ти вважаєш, що твоя мама хотіла піти, — режисер знову підняв на неї очі. — Тобто втекти з дому?

Бел знизала плечима:

— Мабуть.

— Але численні докази спростовують теорію втечі. Кілька днів, ба навіть тижнів до зникнення Рейчел не знімала грошей із рахунків. Якби вона планувала втекти з дому й почати нове життя, їй би знадобилися кошти. До того ж, вона не прихопила гаманця з паспортом, і залишила вдома всі картки. Та й телефон також залишила. Не спакувала одягу, особистих речей. Вона нічого не взяла. Навіть пальто, попри морозний день, залишила в машині.

«І мене», — подумала Бел.

— Що ти про це думаєш? — запитав її Ремзі.

Що він хоче від неї почути?

— Я не знаю, — Бел знову кинулася у рятівний прихисток тих трьох слів.

Здавалося, Ремзі відчув здійнятого для захисту щита. Він відхилився на стільці і випростався.

— Тобі зараз вісімнадцять, Бел. На момент зникнення Рейчел — не було й двох років. Двадцять два місяці, якщо точніше. І саме тут маємо ще один цікавий факт, пов’язаний зі справою твоєї матері, яка відрізняє її від інших: на момент зникнення ти була з нею.

— Так, — сказала Бел, знаючи досконало, що він запитає далі. Вона чула це запитання мільйон разів, але відповідь досі була незмінною. І Бел це дратувало більше за інших, повірте.

— І ти взагалі нічого не пам’ятаєш із того дня: ні як ви були в торговельному центрі, ні як ти сиділа з нею в машині?

— Я нічого не пам’ятаю, — сказала Бел безбарвно. — Я була надто мала, щоб запам’ятати чи сказати щось.

— І це найбожевільніший факт у цій справі, — Ремзі нахилився вперед. Йому погано вдавалося витримувати рівний тон, тож окремі голосні ледь чутно підскакували у словах. — Ти була маленькою і не змогла б нічого розповісти ні близьким, ні поліції.

Але

якщо хтось викрав Рейчел, якщо хтось забрав її з машини, залишивши тебе всередині, це означає, що ти бачила, хто це був. Ти бачила ту людину. У твоєму житті була мить — хай і коротка, — коли ти знала розгадку цієї таємниці.

— Я знаю.

Божевілля, правда? Найбожевільніший факт у цій справі.

Бел заплющила очі, але три помаранчеві плями однаково лізли в її особистий світ. Які ж вони яскраві. Їй здається, чи вони ще й гріють? Це б пояснило, чому в неї так пашить обличчя.

— Усе гаразд? — запитав Ремзі. — Можеш продовжувати?

— Так.

Наче в неї був вибір. Договір уклали, всі дозволи, відмови і погодження підписали. Та найважливішим було те, що Бел пообіцяла батькові. Вона вдаватиме приязнь заради нього. Казатиме

так

і

ні

там, де треба.

— Отже, ти справді нічого не пам’ятаєш про той день?

— Ні, — і Бел скаже те саме, коли він запитає її наступного разу. Так, і будь-якого іншого теж. Вона нічого не пам’ятала. Гадки не мала, що сталося. Вона знала лише те, що стало очевидним, щойно Бел стала достатньо дорослою, аби розуміти бодай щось: її покинули. Лишили на задньому сидінні машини. Хай що тоді сталося.

— Ця справа так збурила громадськість, що її широко обговорюють і детально досліджують у подкастах та соціальних мережах навіть зараз, шістнадцять років по тому, — очі Ремзі просто-таки мерехтіли. — Ім’я Рейчел Прайс стало синонімом слова «таємниця». Її зникнення було пазлом, а для людського розуму немає нічого принаднішого за головоломку, чи не так?

Вона має відповісти? О, вже запізно.

— А все тому, — продовжував Ремзі, — що того дня Рейчел зникла двічі. Можеш розповісти нам, що сталося того дня, о чотирнадцятій? Куди ви з мамою поїхали?

— Знову?

— Так, будь ласка. На камеру, — сказав Ремзі, знімаючи провину з Бел і перекладаючи її на техніку. У камер немає почуттів. Ремзі здавався непоганою людиною. А втім, в його інтересах було справити на неї таке враження.

Бел прокашлялась.

— Того дня ми з Рейчел сіли в машину, і вона відвезла нас у торговельний центр «Вайт-Маунтінс» у Берліні. Це недалеко від Ґоргема — десять хвилин машиною. Камери спостереження спіймали нас на вході. Рейчел несла мене на руках.

— І чому ж ви поїхали в торговельний центр?

— Мені розповідали, що вона часто возила мене туди на вихідних, — сказала Бел. — Вона колись працювала там в одній кав’ярні, тож час від часу приїжджала зустрітися зі старими друзями. Це не було щось виняткове. Кав’ярня називалася «Муз Маус».