Повернення Рейчел

Глава 5

— Що, на твою думку, сталося з твоєю матір’ю?

Це слово різонуло Бел по вухах.

Матір.

Якесь неприродне. Але не настільки погане, як

мама.

Те, друге, завжди прослизало між її губами роздутим слимаком і мокро ляпало на підлогу, лисніючи в усіх на виду. І всі

зглядалися

на нього — завжди. Це слово було чужим у її роті, тож Бел не вимовляла його, якщо на те не було крайньої необхідності. Та принаймні у слові

матір

була якась прохолода, якась відстань.

— Усе гаразд, будь ласка, не квапся, — сказав Ремзі, ляскаючи короткими, наче оголеними голосними.

Бел глянула на нього, уникаючи поглядом камери. Його чорна шкіра була помережана зморшками — вони зібралися гусячими лапками довкола очей, що уважно вивчали дівчину, проте вона й без його запевнень не квапилася. Власне, вона вже дуже загаялася, — таких довгих мовчанок не було під час жодної з тих підготовчих бесід, що вони провели впродовж останніх кількох днів. Ремзі почухав скроню там, де його темне кучеряве волосся коротшало до щетинки над вухами. Ремзі Лі, кінорежисер із Південного Лондона, людина з цілковито іншого світу, що дивним чином опинилася тут, у Ґоргемі, штат Нью-Гемпшир.

Ремзі прокашлявся.

— Ем... — почала Бел, давлячись тим слимаком. — Не знаю.

Ремзі відкинувся на спинку стільця, і той заскрипів. Із тіні розчарування, що на мить промайнула на його обличчі, Бел зрозуміла, що все йде не так. Навіть гірше, ніж було. Мабуть, це через камеру. Камера лякала її, погрожуючи закарбувати це навіки. Одного дня на Бел дивитимуться тисячі людей, яких відділятиме від неї лише скло телеекранів. Вони аналізуватимуть кожнісіньке її слово, кожнісіньку паузу, і робитимуть якісь висновки. Вони вивчатимуть її обличчя: її незасмаглу шкіру й розчервонілі щоки, гостре підборіддя, що ставало ще гострішим, коли дівчина говорила, а особливо коли всміхалася; її коротке медово-біляве волосся та круглі сіро-блакитні очі. «Ну хіба ж не копія Рейчел», — скажуть глядачі по той бік телеекранів. Власне, Бел вважала, що більше схожа на тата. Але, дякую, звісно.

— Вибачте, — додала вона, стуляючи повіки, під якими яскравіли помаранчеві латки від трьох світильників-софтбоксів, що витріщалися на неї. Треба просто перетерпіти цю документалку, вдати, що їй подобається кожна секунда цього дійства і всі ці розмови про Рейчел, а тоді можна буде повернутися до нормального життя, де говорити про Рейчел не треба.

Ремзі похитав головою, і на його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Це складне запитання.

Це було не зовсім так. Ні в запитанні, ні у відповіді не було нічого складного. Бел справді не знала, що сталося з Рейчел. Ніхто не знав. У цьому й була вся суть.

— Я думаю, вона...

Позаду камери хтось прошмигнув, перечепився через кабель і вирвав його зі стіни. Один зі світильників, розхитуючись на єдиній непевній нозі, замиготів і згаснув.

— От дупа! Вибач, Ремзі, — сказав той, хто вирвав кабель, підбираючи дріт із підлоги. Тепер, коли світло трохи пригасло, Бел, нарешті, змогла його розгледіти. Коли Ремзі знайомив її з командою, вона, засліплена світлом і сполохана всіма тими камерами, його якось не помітила. Той хлопець був наймолодший із чотирьох помічників — на вигляд лише трохи старший за Бел. І то була, напевно, найбезглуздіша людина, яку вона коли-небудь бачила: кучеряве каштанове волосся до плечей, закинуте на один бік, бліде гостре обличчя, що всуціль складалося з кутів і тіней. На хлопцеві були штани кльош у клітинку і яскраво-фіолетовий светр із рядком зелених і жовтих динозаврів, що кудись чимчикували.

— Вибач, — повторив він. Голосні його видали: він теж із Лондона. Хлопець крекнув, встромляючи штекер у розетку, і лампа знову спалахнула, заховавши його від Бел. І дяка богові за це, бо той потворний светр розпорошував її увагу.

— Я ж казав закріпити дроти, Еше, — Ремзі повернувся на своєму стільці, щоб глянути на нього.

— Я закріпив... — Ешів голос почувся з пітьми за світлом. Такий само гострий, як і його обличчя. — Скільки зміг, поки не закінчився скотч.

— Друзяко, нагорі лежить приблизно п’ятдесят тисяч нових роликів, — відповів Ремзі.

— П’ятдесят тисяч один, — сказала жінка, що сиділа за мікрофоном. Мікрофон — то була довжелезна штуковина на тринозі, з пухнастою сірою голівкою, нахиленою до Бел і Ремзі. Жінку звали Саба. Ремзі відрекомендував її Бел як

звуковичку.

На її голові темніли гігантські навушники. Вони робили обличчя жінки крихітним, пухкі накладки утворювали брижі на коричневій шкірі щік.

— Вибачте, — знову пролунав Ешів голос. — Я все виправлю.

— Усе гаразд, — сказав Ремзі, і його обличчя на мить проясніло. Та раптом режисер підняв очі на чоловіка за велетенською камерою: — Джеймсе, чому Еш у кадрі?

— Я думав, ми працюємо в стилі «сінема веріте». Здалось, що ти хотів це зазняти, — відповів оператор.

— Отож-бо, що здалось. Поправ кадр, буде новий дубль. Прошу всіх дивитися собі під ноги.

Ремзі вибачливо всміхнувся до Бел. Дівчина самотньо сиділа на плюшевому дивані навпроти них усіх. Подушки за її спиною вже разів тридцять переставлялися з місця на місце.

— Еш — мій свояк, — сказав Ремзі, наче це все пояснювало. — Знаю його з одинадцяти років. Це його перша робота, правда ж, Еше? Помічник оператора.

Помічник оператора Еш. Звуковичка Саба. Оператор Джеймс. І Ремзі — кінорежисер і продюсер. Гарно ж, мабуть, чіпляти до свого імені слова, які сам для себе обрав. Із Бел усе було не так: «Це Аннабель. Донька Рейчел Прайс». Останнє речення слід було проказувати пошепки, багатозначно. Бо хоча Рейчел уже не було, все інше досі існувало лише в стосунку з нею. Ґоргем більше собі не належав — тепер це було містечко, де жила Рейчел Прайс. Будинок номер тридцять три на Мілтон-стріт більше не був домом Бел — це був будинок, де жила Рейчел. Батько Бел, Чарлі Прайс, був, звісно ж,

чоловіком Рейчел Прайс —

одразу й не скажеш, що це його прізвище.

— Еше, хлопавка, — нагадав Ремзі.

— Ох, — Еш вискочив зі свого темного сховку, стискаючи в руках чорно-білу хлопавку з надрукованим написом:

«Зникнення Рейчел Прайс».

Це була назва документалки. Нижче рукою було дописано:

«Інтерв’ю з Бел».

Дивно, що вони й туди не дописали:

«...донькою Рейчел Прайс».

Еш став перед камерою і ляснув хлопавкою, а тоді квапливо прошмигнув назад.