Повернення Рейчел

— І це ще не все, — провадила Рейчел, прискорюючи крок. Картер і собі поквапилася, а Бел волочилася за ними хвостом. Вона що, прийшла, щоб провести їх пішки аж додому? Ото в цирку буде свято! — По обіді Шеррі відвезла мене в дилерський центр на околиці. І я купила собі потриману автівку, — вона вийняла з кишені ключі, ще з дилерським брелоком, і покрутила їх на середньому пальці. — Нічого особливого. Вирішила випробувати її, забравши вас зі школи. Ось вона.

Рейчел натисла кнопку, і машина пікнула, підморгуючи їм з-поза смужки трави, що відділяла тротуар від паркувального майданчика «Роялті Інн». Сріблястий «форд ескейп» із лихими очима й зубастою решіткою радіатора.

— Ходімо, — Рейчел рвонула до машини ледь не підстрибом; Картер дріботіла за нею.

Бел лишилася на тротуарі.

— Зазвичай ми ходимо пішки, — сказала вона. — Додому недалеко.

— О, я знаю, — Рейчел відчинила дверцята з боку водія. — Але я хотіла вас забрати. Я ще ніколи не забирала вас зі школи, і якщо лінуватимусь, то проґавлю цю нагоду назавжди. Не бійтеся, я ще пам’ятаю, як кермувати.

Бел поволочила ноги до машини й спинилася за кілька кроків від неї. Картер стовбичила з пасажирського боку, непевно піднісши руку до дверцят.

— Спереду чи ззаду? — запитала вона Бел, не рухаючись із місця.

Рейчел теж чекала, схилившись на дах автівки.

— Застрибуй, — запросила вона з тією вічною усмішкою, що пасувала до її нової машини.

Бел ковтнула слину, відчуваючи, як заклякають лікті і зводить щелепи. Рейчел явно хотіла, щоб вона сіла спереду, поруч із нею. Але ж так Бел покаже, що вважає все це нормальним, чи не так? «Застрибуй!» — просте запрошення, але з Рейчел не могло бути нічого простого. По кілька шарів у кожному слові, кожен жест — перетягування каната. Чи програє їй Бел, якщо згодиться?

— Бел? — Картер зиркнула на неї підкреслено, показуючи то на переднє сидіння, то на заднє в очікуванні відповіді.

Або ж Бел може сісти ззаду — далі від Рейчел. Тоді вона програє цю битву. Але це заднє сидіння.

Простий вибір: це чи те, перед чи зад, але Бел не хотілося ні того, ні іншого.

— Я геть забула, — раптом сказала вона, струшуючи з себе погляди Картер і Рейчел та звертаючи очі до неба в надії на те, що звідти на неї впаде якась переконлива брехня. — Маю зустрітися з деким після школи.

— З ким? — примружилася Картер. Вона знала. Знала, що Бел ні з ким зустрічатися. Що йдеться про тих самих вигаданих друзів, у яких Ремзі хотів минулого тижня брати інтерв’ю.

— Позакласна робота. Готуємо проект із біології. Я забула, що ми домовлялися на вівторок після школи. Стільки всього сталося — все з голови повилітало.

— О, — очі Рейчел стали сумні, усмішка потьмарилася.

— Буду бігти, — сказала Бел, тицяючи пальцем кудись за плече, в бік школи, і задкуючи від машини. — Вони вже, певно, чекають.

— Ти впевнена? — з притиском запитала Картер. На її обличчі було написане інше запитання, яке Рейчел збиралася проігнорувати. Картер знала або думала, ніби знає, що робить Бел. Проте Картер не бачила всього — вона все ж таки була недостатньо близькою.

— Так, — сказала Бел, але таємне запитання на обличчі Картер лишилося без відповіді. — Буду бігти.

— М-може, мені забрати тебе пізніше? — запитала Рейчел. Кісточки пальців вп’ялися їй у підборіддя, лишаючи примарні білі сліди.

— Я не знаю, скільки все це триватиме. Не хвилюйся, я дійду додому пішки. Але дякую. Зустрінемось увечері.

Бел знову вийшла на тротуар, повернулася і підняла руку на прощання, наче запрошувала когось із них дати їй п’ять. Грюкнули дверцята машини, прочинилися інші. Бел озирнулася ще раз, подивилася, як Картер сідає на пасажирське сидіння поруч із Рейчел. Вона вже про щось розмовляла, силкуючись прикрити чимось ніяковість, яку лишила по своєму вчинку Бел. Картер була майстринею в цьому. Їй часто доводилося сяяти яскравіше, щоб компенсувати Бел.

У животі щось крутонулося і стягнуло вузол тугіше. Їй не хотілося лишати Картер наодинці з Рейчел, та чи мала вона вибір?

Картер її не слухала. Усе буде добре — до будинку номер дев’ятнадцять їхати лише кілька хвилин. Але клубок відмовлявся слухати голос розуму, годувався негативними почуттями і жирів навіть від найдрібніших.

Невдовзі Бел почула, як загуркотів двигун, вливаючись у загальний гул Мейн-стріт — Рейчел повезла Картер геть. Мить — і їх уже немає, вони зникли в потоці машин.

Що тепер?

Тато на роботі. Картер із Рейчел. Дідусь не пам’ятає, хто вона така.

Бел — домашня дівчинка, і її світ був завбільшки з будинок номер тридцять три на Мілтон-стріт. От тільки її дім захопили, повільно завойовували з багатозначною усмішкою, а сьогодні у Рейчел навіть є власні ключі.

Бел хотілося втекти якнайдалі від неї, але їй нікуди й ні до кого було піти, ні з ким поговорити. У неї не було нікого.

Але що, як...