Повернення Рейчел

Глава 19

— Як воно — нарешті бачити маму вдома, Аннабель?

— Я не Аннабель, — сказала Картер репортеру, який причепився, мов вуличний пес, і тепер біг за нею тротуаром, тицяючи в неї мікрофоном і тягнучи за собою задиханого оператора.

— О! — Журналіст перекинувся на Бел, витягуючи руку перед грудьми Картер, щоб дотягнутися мікрофоном до неї. — Як воно — нарешті бачити маму вдома, Аннабель?

Бел відмахнулася від мікрофона, а тоді від ще одного. Вони билися об неї, мов нічниці об лампу: так само не отримували бажаного, але так само намагалися знову і знову.

— Ну ж бо, розходимось. Я сказав, розходимось! — гукав поліціянт, розводячи руки так, наче намагався спіймати гавкітливих журналістів невидимою сіткою й відкинути кудись. — Залиште дівчат у спокої, вони просто йдуть до школи! Назад!

Уранці Дейв Вінтер відрядив до Бел пару патрульних, які допомогли б їй прорватися крізь цирк на колесах, що розташувався під її домом, і дійти до школи.

— Ти, мабуть, боїшся чоловіка, який викрав твою маму? Тобі страшно, що він може повернутися й забрати її знову? — гукнув хтось іще, вирвавшись із невидимих тенет.

Ні, Бел не було страшно. Вона нітрохи не боялася того чоловіка, бо його, швидше за все, не існувало.

— Вони не відповідатимуть на ваші запитання, — гукнула інша патрульна. — Будь ласка, дайте дорогу.

— НАЗАД!

Журналісти відчепилися тільки біля цвинтаря, і неохоче повернулися у свій табір перед будинком номер тридцять три.

Але поліціянти й далі йшли за Бел і Картер, тримались на відстані й кивали заспокійливо щоразу, коли Бел озиралася на них. Невже в них немає іншої роботи? Якихось злочинів, які треба розслідувати?

— А й справді, як воно? — запитала Картер тепер, коли вони опинилися майже на самоті. — Учора бачила відео з торговельного центру — хтось виклав в інтернет. Було приємно пройтися по магазинах із мамою?

— Непогано, — знизала плечима Бел. Насправді було кепсько, та принаймні тепер Бел знала щось напевне й могла припинити сумніватися у собі. Рейчел Прайс брехала. Бел просто поки не знала, що робити з цією інформацією й кому звіритися. — Що ще ти бачила в інтернеті? — запитала вона.

Когось ще мала б насторожити історія Рейчел — Бел не могла бути єдиною. Зрештою, редит і твіттер існували саме для цього.

— Хтось запостив відео зі свого відеореєстратора, на якому Рейчел іде трасою, — сказала Картер. — Бачила в тік-тоці. Але я не змогла його дивитися — вона так болісно шкутильгала. Здається, це відео вже знесла поліція.

Бел зиркнула на неї скоса.

— Воно було справжнє?

— Та наче.

— Де?

— В тіктоці.

— Ні, де на трасі? — запитала Бел буденно, наче відповідь не мала для неї особливого значення.

— За селищем Санти.

Селище Санти було в Джефферсоні, приблизно на пів-дорозі між Ланкастером і домом. От трясця. Отже, були відеодокази того, що Рейчел і справді дісталася додому другою трасою. Схоже, вона й справді йшла пішки вісім годин. Зрештою, мала ж вона якось роздовбати собі ноги. Проте це ще не означало, що решта її історії правдива. Найкращий спосіб приховати брехню — прикрити її правдою, Бел знала це з власного досвіду.

— Усе гаразд? — примружилася Картер. Бел мовчала надто довго, а Картер знала її надто добре.

— Просто якось дивно. — Чи можна довірити Картер свої сумніви? Бел могла довірити їй багато чого. Вони знали, напевно, все одна про одну, але це здавалося чимось серйознішим, чимось незворотним, якщо його вимовиш. Проте Бел однаково спробувала. — Рейчел... Ну, в її розповідях є кілька розбіжностей. Не все там сходиться.

Картер зітхнула, підбивши Бел ліктем.

— Бел, це твоя погана звичка, — сказала вона м’яко, наче прокрадалася власним мінним полем. — Ти завжди бачиш у всьому підступ. Шукаєш причин відштовхнути близьких. А коли шукаєш, то щось знайдеш. Бел, це ж диво. Хіба ти не мріяла про це? Ніхто не чекав, що вона повернеться. Більшості людей так не щастить. І вона наче приємна. Дуже мила. Дай їй шанс. Це ж твоя мама.

Тепер зітхала Бел. Слова Картер її зачепили. Перш за все тому, що Картер знала її вздовж і впоперек, але все ще помилялася. Бел не відштовхувала людей — вона просто прискорювала процес, наближаючи неминуче. Та й хто б казав? Картер і сама збирається її покинути. Вона не розуміє, бо її ніхто й ніколи не покидав. Ця дівчина сама завжди була магнітом, довговолосим і довгоногим.

— Припини, — Картер звела брови.

— Припинити що?

— Сердитися на мене.

— Я не серджуся, — збрехала Бел.

— Але намагаєшся.

— Ні.

— Брешеш, — всміхнулася Картер трішки напруженіше, ніж зазвичай. — Просто кажу: спробуй не шукати підводних каменів. Просто познайомся з нею. Думаю, вона тобі сподобається.

Бел мала рацію, коли не хотіла розповідати про це Картер, а Картер тепер має розкіш поводитися як раціональна, поміркована кузина, яка наставляє на добрий розум примхливицю. Та проблема не в Бел, а в Рейчел.

— Можеш вдарити мене, якщо стане легше.

— Гаразд. — Кісточки пальців Бел вразили передпліччя Картер.

— Ай, — заскиглила вона, потираючи руку. — Я ж не серйозно, господи. Не думала, що ти це зробиш.

— Що, думала, ніби знаєш мене?

— А, все ясно.

Картер зціпила зуби й штрикнула Бел попід ребра, а коли та зігнулася вдвоє, обвила її шию рукою, затискаючи голову під пахвою. Бел почала копатися ногами, намагаючись підсікти Картер. Чого вона така цибата? Клята махлярка.

— Відпущу, коли припиниш бурчати, — реготала Картер. Їхні рюкзаки стукалися, вибиваючи обох із рівноваги.

— Я ніколи не бурчу, — буркнула Бел. — Залиш мою голову в спокої.

Але Картер тримала її міцно.

— Скажи «будь ласка». І «я люблю тебе, Картер Прайс».

— Будь ласка, і я люблю тебе, Картер Прайс.

— Добре.

Картер забрала руку, і Бел випросталася. Її наелектризоване волосся розкошлатилося, а щоки палали так само, як і в Картер.

— Я прикінчу тебе, коли ти спатимеш, — пообіцяла Бел, поправляючи наплічник.

— Просто за нами поліція, — прошепотіла Картер, не сповільнюючи кроку і прикриваючи рот долонею, наче повідомляла таємницю.

— Вони ніколи мене не спіймають.

Поліціянти провели їх центральною вулицею до школи. Бел і Картер ще не встигли зайти досередини, як зібрали сотню витрішків, і поліційний ескорт аж ніяк не допомагав. І то були не мовчазні погляди — усі зиркання супроводжувалися збудженим перешіптуванням. Як виявилося, ім’я

Рейчел

чутно на величезній відстані через те хльостке

ч