Повернення Рейчел

ту саму

Рейчел Прайс. Вочевидь, Бел доведеться до цього звикати.

— Ось, — Бел розвісила одяг у кабінці в самому кінці ряду й жестом запросила Рейчел заходити.

Тепер Рейчел нікуди не квапилася. Обережно зазирнула всередину й ступила в кабінку. Бел кинулася зачиняти за нею дверцята, але Рейчел впіймала їх на півдорозі.

— Може, не варто зачиняти їх повністю, — сказала вона з дивним придихом, подібним до страху. — Тут досить тісно.

Як у підвалі?

Знову те щеміння в животі. Можливо, вона несправедлива до Рейчел. Це ж лише дві обмовки — чи справді вони роблять її брехункою? Усе було дивно, і

Рейчел

була дивна, але чого ще від неї чекати, якщо вона справді провела стільки років у темряві, на самоті.

— Авжеж, я думаю, можна залишити шпарину, — сказала Бел м’яко, прочиняючи двері й лишаючи Рейчел кілька сантиметрів.

Вона сіла біля кабінки, в шпарині якої замиготіли шкіра й тканина.

— Навіть ліфчики примудрилися стати складнішими, — засопіла Рейчел зсередини.

Бел спробувала погамувати усмішку. І програла.

— Усе гаразд? — гукнула вона.

— Більш-менш, — відповіла Рейчел.

За кілька хвилин вона вийшла, вбрана в бежеву спідницю, що черкала їй гомілки, чорний рюшевий топ і білі кеди. Вона стала Бел, розвівши руки в сумовито-покірному жесті.

— Мені подобається, — сказала Бел, намагаючись триматися природно, хоча вдавалося погано. — Стривай.

Вона підійшла до Рейчел і встала навколішки.

— Що таке? — та опустила голову. — Не пасує довжина?

— Ні, все чудово. Просто шкарпетки поправлю, — Бел потягнулася до них. Завагавшись, підняла запитально очі. Рейчел кивнула на знак згоди. — Їх більше так не носять. Треба зсунути донизу.

Бел заходилася зсувати високі шкарпетки з гомілок Рейчел, намагаючись не зрушити пластирів там, де її прикували ланцюгом. Тепер, зблизька, Бел помітила ще дещо, чого не прикривав пластир.

З внутрішнього боку гомілки Рейчел був великий шрам. Серповидний, покручений і давно загоєний, з горбистою і стягнутою поверхнею. Звідки він взявся? Коли? Тато про цей шрам не згадував, а в пошукових повідомленнях єдиною особливою прикметою Рейчел була родимка. Отже, цей шрам з’явився вже після її зникнення.

— Так краще? — запитала Рейчел.

Бел випросталася й відступила на крок.

— Краще, — кивнула.

Чому Рейчел не згадала про це у своїй історії? Якщо той чоловік ніколи її не чіпав, тоді звідки цей шрам? Як можна травмуватися, лишаючись замкненою в підвалі?

— Далі? — Рейчел позадкувала в кабінку, залишаючи двері трохи прочиненими.

Ні, досить про це думати. Бел докладе зусиль. Дасть Рейчел шанс. Мабуть, то теж шрам від кайданок — перша версія тієї самої рани, що нещодавно утворилася нижче. Бел спробувала прогнати клубок із живота. Але він її ніколи не слухався.

Рейчел знову вийшла, цього разу вдягнувши штани в клітинку та білу сорочку, поєднавши їх із чорними напівчобітками та тренчем.

Бел прокашлялася, готуючись до ще однієї спроби:

— Дуже круто.

Рейчел підняла голову і глянула на себе в довгому дзеркалі, але поглядом зі своїм відображенням не зустрілася.

— Не подобається? — запитала Бел.

— Подобається, — відповіла Рейчел. — Просто незвично себе бачити, — Бел знову не змогла прочитати її погляду — очі весь час бігали, квапливо обдивляючись жінку в дзеркалі. Вона повернулася боком, тоді іншим. — Наче... непогано.

З її горла вирвалось щось середнє між пирханням і сміхом. Бел обрала за неї, тихенько засміявшись:

— Так, без жартів. А з якимись прикрасами буде ще крутіше.

Рейчел витягнула руку, і рукав напнувся й підсмикнувся, відкриваючи голий зап’ясток.

— Сюди пасував би той твій золотий браслет, — сказала вона.

Бел завмерла роззявивши рота. Про який браслет ідеться?

— Ну, з черепками, — спробувала ще раз Рейчел, ніби прочитала її думки.

Бел не сподобалося це зауваження, та проблема була навіть не в ньому. Усмішка враз прокисла на її обличчі.

— У мене його вже нема.

Це тривало всього секунду: очі Рейчел округлилися, зосередившись на відображенні Бел, що дивилося на неї з глибини дзеркала. А тоді все зникло. Рейчел опустила руку й поправила усмішку.

— Мабуть, я сплутала з браслетом Шеррі.

Клубок у її животі нудотно прокрутився.

— Ага, — сказала Бел. — Мабуть.

— Гадаю, це все, — Рейчел обдарувала усмішкою власне відображення, лишила частину для Бел і знову зникла в кабінці.

Дверцята причинилися, і Бел, нарешті, скориставшись тим, що Рейчел більше її не бачить, стерла з обличчя усмішку.

Браслет з черепками.

Його на чотирнадцятий день народження подарувала їй Сем Блейк. Бел викинула подарунок у річку вже за тиждень, коли Сем сказала все те лайно про тата. Рейчел не могла більше на нього дивитися — він пробув удома недовго й пішов під воду сто років тому. Звідки, бляха, Рейчел про нього знає?

Ще одне питання. Ще одна обмовка?

Бел не хотілося цього робити, але клубок наполіг.

Вона вийняла з кишені телефон і відкрила інстаграм. Зайшла на свою сторінку, неторкану роками. Відкрила останню світлину, яку туди викладала: їхнє з Сем селфі. Бел шкірилася в камеру, Сем носом тицялася їй у щоку. Зап’ясток Бел спочивав на столі, і золотий браслет відблискував двома черепками, що звисали з застібки. Мабуть, це була єдина світлина того браслета, єдиний доказ його існування, перш ніж дівчина змусила його зникнути.

Бел зиркнула на шпарину у дверях, за якими перевдягалася Рейчел. Вона могла дізнатися про браслет, тільки побачивши цю світлину після свого повернення. Але це було неможливо. У Рейчел ще не було свого телефона. Так само вона не мала доступу до жодного іншого пристрою, з якого можна було б зайти в інтернет. Та й часу на це не мала: з моменту з’яви Бел завжди була з нею — окрім, хіба що, ночей та часу, проведеного в поліційному відділку. Від суботи Рейчел не мало жодної нагоди знайти цю світлину в інтернеті. То звідки вона знає про той довбаний браслет, якщо вийшла з підвалу лише два дні тому?

Цього разу відповідь була очевидною: Рейчел не могла бачити ту світлину.

Вона ніяк не могла знати про браслет, якби її історія була правдивою. Отже, Рейчел бреше. Про щось або про все. Оце вже точно не була просто обмовка. А отже, інші дві теж такими не були.

Три брехні.

І цього разу Бел її спіймала.